Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції у цивільній справі про поділ житлового будинку в натурі, який є об"єктом права спільної сумісної власності подружжя

                    До Апеляційного суду Київської області

                                                                            через Бориспільський міськрайонний суд

 

Позивач:     ОСОБА_1,

місце проживання: АДРЕСА_1

 

   Представник

         Позивача:      Адвокат, Ковальчук Степан Миколайович,   

місце проживання:

АДРЕСА_2.

  

                               Відповідач:     ОСОБА_3,

місце проживання: АДРЕСА_1

Бориспільський рай., с. Іванків,

 

                                                                           Цивільна справа № X-XX/XX

 

Заява про апеляційне оскарження рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 01 грудня 2009 року по справі № X-XX/XX – подана «09» грудня 2009 року.

 

А П Е Л Я Ц І Й Н А     С К А Р Г А

на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області

від 01 грудня 2009 року по справі № X-XX/XX

1 грудня 2009 року Бориспільський міськрайонний суд Київської області ухвалив рішення по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ житлового будинку в натурі, який є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення 1/2 частини суми від продажу земельної ділянки.

У судовому засіданні, яке відбулось 1 грудня 2009 року Бориспільський міськрайонний суд оголосив лише вступну та резолютивну частини судового рішення, яким відмовив у задоволенні як первісного так і зустрічного позову.        

Однак, позивач вважає, що рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 1 грудня 2009 року по справі № X-XX/XX ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права в частині відмови у задоволенні первісного позову, при цьому, суд в цій частині не повно з’ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам, не сприяв повному, об’єктивному та неупередженому її розгляду, а тому рішення суду в частині відмови у задоволенні первісного позову не відповідає фактичним обставинам справи, є незаконним та необґрунтованим.

В той час позивач вважає, що рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 ухвалене у відповідності до вимог чинного законодавства України, враховуючи всі фактичні обставини справи, в межах наданих суду повноважень, та вірно застосовано судом як норми процесуального так і матеріального права.

За таких умов, необхідно змінити  рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 1 грудня 2009 року по цивільній справі № X-XX/XX, задовольнивши вимоги позивача, визнавши за ОСОБА_1 та ОСОБА_3, як колишнім подружжям, право спільної сумісної власності на житловий будинок № Xа, який знаходиться в с. Іванків, Бориспільського району, Київської області, по вул. Xxxxxxxx, а також поділивши житловий будинок № X-а, який знаходиться в с. Іванків, Бориспільського району, Київської області, по вул. Xxxxxxxx, що належать на праві спільної сумісної власності позивачу та відповідачу як колишньому подружжю, виділивши ОСОБА_1 у власність кімнати будинку, які становлять 1/2 частку вартості житлового будинку, за наступних обставин.  

1. Дійсно, як було встановлено під час розгляду справи в суді першої інстанції, між позивачем та відповідачем 7 березня 2002 року відділом реєстрації актів цивільного стану Бориспільського міського управління юстиції Київської області був зареєстрований шлюб, про що зроблено відповідний актовий запис за № XX в книзі реєстрації актів про одруження. 

Однак, у зв’язку з тим, що спільне життя між позивачем та відповідачем не склалося, ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1  про розірвання шлюбу. Бориспільський міськрайонний суд Київської області 27 вересня 2007 року розглянувши позовну заяву ОСОБА_3, ухвалив рішення по цивільній справі № X-2585, яким розірвав шлюб між позивачем та відповідачем.

Під час перебування позивача та відповідача в шлюбі, між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 18 вересня 2003 року був укладений договір купівлі-продажу незакінченого будівництвом житлового будинку.           

У відповідності до п. 1 вказаного вище договору купівлі-продажу, ОСОБА_4 продав, а ОСОБА_3 купила незакінчений будівництвом житловий будинок, який знаходиться в с. Іванків, Бориспільського району, Київської області, по вул. Xxxxxxxx, 1а, готовність якого становить 68 %.

2. Суд першої інстанції у своєму рішенні дійшов висновку про те, що «…об’єкт незавершеного будівництва придбано в повному обсязі за кошти ОСОБА_3, а тому останній не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя станом на момент проведення реєстрації останнього в 2003 році…». Крім того, судом першої інстанції в рахунок обґрунтування відмови у задоволенні первісних позовних вимог та вказаних вище висновків було зазначено, що «…на доведення своїх заперечень щодо первісного позову та підтвердження того, що купівля зазначеного незавершеного будівництвом об’єкту здійснювалася за її власні кошти, ОСОБА_3 надала суду копію договору купівлі-продажу від 25 липня 2003 року щодо продажу нею, ОСОБА_5 та Шкор Є.М. на користь Єленського Р.В. квартири № X17 по вул. Xxxxx де Бальзака, 92-А в м. Києві за 68 000 грн. Частка коштів ОСОБА_3 становить 22 666 грн. 67 коп…».  

Вказані вище висновки суду першої інстанції є повністю безглуздими, надуманими, необґрунтованими, незаконними та навіть несправедливими по відношенню до ОСОБА_1, які випливають з того, що судом не вивчались матеріали цивільної справи та суд не володіє достатніми даними щодо обставин справи, а також судом не надавалась належна оцінка доказам по справі, що призвело до таких висновків, якщо їх можна взагалі назвати такими, що полягає в наступному.

Звертаю увагу суд апеляційної інстанції на те, що вказані вище обставини щодо належності відповідачу житлового будинку на праві особисто приватної власності не відповідають дійсності та в рахунок цих обставин відповідачем не надано належних та допустимих доказів, а суд першої інстанції, не маючи таких доказів, безпідставно дійшов відповідних висновків про наявність у відповідача особистої приватної власності на житловий будинок. 

Дійсно, як зазначив суд першої інстанції у своєму рішенні, а також відповідач в своєму зустрічному позові, що він та інші два співвласники 25 липня 2003 року уклали договір купівлі-продажу квартири № X17 в будинку № XX, по вул. Xxxxxxxx в м. Києві, у відповідності до якого останні отримали кошти в розмірі 68 000 грн. від покупця цієї квартири.

Однак, в рахунок обґрунтування своїх заперечень, відповідач не надав жодного належного та допустимого доказу, який би свідчив про те, що отримання відповідачем коштів за квартиру, знаходиться в прямому правовому зв’язку із придбанням за рахунок цих коштів житлового будинку, що і було безпідставно зазначено судом у його рішенні.  

Єдиним умовним зв’язком між цими двома подіями, а саме відчуження квартири та придбання житлового будинку, є дати їх укладання в інтервалі двох місяців між продажем квартири та купівлею житлового будинку, що аж ніяк не можуть бути належним та допустимим доказом тій обставині, що відповідач придбав житловий будинок за рахунок коштів отриманих від продажу його частини квартири. Тобто вказані вище обставини можуть кваліфікуватись виключно як припущення можливого причинно-наслідкового зв’язку між відчуженням частки квартири та придбанням житлового будинку.

Проте, котре звертаю увагу суд апеляційної інстанції на те, що жодних належних та допустимих доказів того, що відповідач відчуживши свою частку квартири та отримавши певну суму коштів, придбав за їх рахунок житловий будинок - ні відповідач під час розгляду справи, ні суд у своєму рішенні - не зазначили та не надали.   

Тобто, із заперечень відповідача та з самого рішення суду першої інстанції випливає та обставина, що фактично відбулась трансформація одного об’єкта цієї власності в інший, а саме внаслідок відчуження частки квартири, яка належала відповідачу на праві особистої власності, та отримавши певну суму коштів від такого продажу, останній придбав за їх рахунок житловий будинок. Однак, оскільки така трансформація сталася за час шлюбу, то відповідно до ч.2 ст. 60 СК та ст. 60 ЦПК України тягар доказування відсутності спільності майна подружжя лягає на того, хто оспорює це. Така особа має довести, що спільну річ вона придбала за кошти, що належать їй особисто.     

Більш того, за загальним принципом, який випливає з положення ст. 22 КпШС України та ст. 60 СК України, будь-яке майно набуте під час шлюбу є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, а тому у разу якщо один із подружжя вважає, що певне майно набуте ним під час шлюбу є його особистою приватною власністю, обов’язок доказування наявності в нього такого права покладається саме на цю особу, оскільки як випливає зі змісту вказаних вище норм, встановлюється саме презумпція права спільної сумісної власності на майно набуте за час шлюбу.   

При таких обставинах суд першої інстанції абсолютно безпідставно дійшов висновку про те, що позивач не довів, шляхом надання відповідних доказів, що він вносив власні кошти чи кошти набуті за час шлюбу з відповідачем в рахунок придбання недобудованого житлового будинку, оскільки за загальним принципом, як було зазначено вище, будь-яке майно набуте за час шлюбу є спільною сумісною власністю, а тому саме на відповідача покладається обов’язок доведення наявності в нього особистої приватної власності на будинок, який, на його думку, був придбаний за кошти отримані від продажу частки квартири.

Тому, суд помилково поклав обов’язок доведення наявності у позивача спільних з відповідачем прав на об’єкт незавершеного будівництва яким є житловий будинок, мотивуючи у судовому рішенні відмову у позові тим, що саме позивач не надав доказів придбання будинку за спільні кошти чи кошти позивача, натомість мотивував відмову у позові припущенням відповідача, що кошти від продажу частки квартири були внесені в рахунок придбання недобудованого житлового будинку посилаючись виключно на дати та інтервал укладання вказаних вище правочинів в різницю 2 місяці, що на думку позивача судом було грубо порушено норми матеріального та процесуального права в частині законності та обґрунтованості судового рішення.

Крім того, позивач та відповідач перебували в шлюбних правовідносинах з 7 березня 2002 року. Тобто, з моменту укладання шлюбу та придбання житлового будинку минуло більш ніж півтора роки. За цей період часу, позивач та відповідач спільно (переважно позивач) накопили значну суму коштів, яка складала не менше вартості житлового будинку, оскільки придбавши цей будинок готовність якого складала всього 68 %, сторони чудово розуміли про те, що необхідно проводити оздоблювально-ремонті роботи в житловому будинку, оскільки він був придбаний в стані, не придатному для проживання. Також, до одруження відповідача з позивачем, останній також мав певні збереження в грошових коштах, які в подальшому були вкладені в житловий будинок для проведення ремонтних робіт та облаштування прибудинкової території.

За таких умов висновки суду наступного змісту «…таким чином, суду не доведено шляхом надання допустимих та належних доказів того, що ОСОБА_1 під час шлюбу з ОСОБА_3 вніс кошти на придбання незавершеного будівництвом об’єкту по вул. Xxxxxxxx, 1-а в с. Іванків…», а також висновки про те, що «… До такого висновку суд приходить в супереч вимогам ст. 22 КпШС України, оскільки не встановлено, що вказаний будинок придбано саме подружжям Назаренко. Проте, встановлено, що останній придбано виключно за кошти ОСОБА_3 незважаючи на те, що вказаний правочин вчинено під час шлюбу з позивачем …» - є просто необґрунтованими виходячи з наведених вище обставин, а тому рішення суду не можна вважати законним, а обставини встановлені судом повними, об’єктивними та неупередженими.  

Отже, як передбачено ч.4 ст. 60 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватись на припущеннях, проте суд у своєму рішенні припустився припущенню, що кошти отримані відповідачем від продажу частки квартири були внесені в рахунок придбання недобудованого житлового будинку, оскільки в матеріалах справах відсутні будь-які належні та допустимі докази такого внесення відповідачем саме цих коштів у придбання будинку. 

При таких обставинах, вказаний вище житловий будинок був придбаний відповідачем під час перебування його в шлюбі з позивачем, а тому у відповідності до ст. 22 КпШС (норма закону, яка діяла на момент набуття права власності на майно) вказаний будинок є їх спільною сумісною власністю, внаслідок чого кожен із колишнього подружжя має рівні права щодо володіння, користування та розпорядження цим майном.

3. Крім того, звертаю особливу увагу на те, що суд першої інстанції у своєму рішенні вказав обставини, яких в дійсності під час розгляду справи в суді позивачем не було надано, а саме суд зазначив, що «…Факт придбання незавершеного будівництвом об’єкту за кошти ОСОБА_3 позивач гне заперечував…».

Проте, під час розгляду справи в суді першої інстанції позивач лише зазначив, що якась незначна частина коштів була внесена відповідачем на придбання незавершеного будівництвом житлового будинку, оскільки більша з них частина була надана відповідачем своєму сину Шкор Є.М. на придбання в цей же період час квартири, а інша частина була витрачена відповідачем на придбання собі коштовних речей та на поїздки на відпочинок.

Тому, суд першої інстанції вказавши у своєму рішенні вказані вище факти в рахунок відмови у задоволенні вимог позивача, на думку відповідача, вказав їх помилково або ж як припускає відповідач умисно, що свідчить про необґрунтованість та незаконність судового рішення, про неупередженість та необ’єктивність якого свідчить те, що суд зазначив ті обставини в дійсності які не були надані в поясненнях позивача, що може бути підтверджено фіксацією технічним записом судового засідання.

4. Також, суд у своєму рішенні вірно зазначив, що «…спірні правовідносини, які виникли між сторонами врегульовані положеннями Кодексу про шлюб та сім’ю 1969 року щодо підстав набуття права спільної сумісної власності подружжя та Сімейного кодексу України й норм ЦК України щодо виділення часток у такій власності та вчинення дій від імені подружжя одним із них…».

Дійсно, на час відчуження частки квартири та придбання житлового будинку діяв Кодекс про шлюб та сім’ю від 1969 року, який втратив чинність внаслідок набуття законної сили Сімейним кодексом України лише 1 січня 2004 року. 

При таких обставинах, правовідносини щодо майнових прав та обов’язків подружжя в момент відчуження частки квартири та набуття права власності на житловий будинок регулювалися Кодексом про шлюб та сім’ю, а не Сімейним кодексом України, який не має зворотної дії в часі і на відміну від Цивільного кодексу України не застосовується до правовідносин, які виникли до набранням ним законної сили.

У відповідності до ч.1 ст. 22 КпШС України, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю.

В той час, згідно ч.1 ст. 24 КпШС України, майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку спадкування, є власністю кожного із них.

Таким чином, ст. 24 КпШС України чи інші його положення цього кодексу або ж інший нормативно-правовий акт, якій би діяв на момент придбання відповідачем житлового будинку за рахунок коштів отриманих ним від продажу його частки квартири, набутої у власність до укладання шлюбу, але відчуженої під час перебування в шлюбних правовідносинах, - не передбачав та не відносив до особистої приватної власності кошти від продажу частки квартири, що належала йому особисто.  

В той час посилання суду у своєму рішенні та відповідача під час розгляду справи на положення п. 3 ч.1 ст. 57 Сімейного кодексу України як на підставу набуття ним права особистої приватної власності на житловий будинок, норма якого передбачає, що майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто – є необґрунтованим та незаконним, виходячи з обставин наведених вище, оскільки вказаний нормативний акт не діяв на час набуття права власності на житловий будинок, а тому не може бути застосований до спірних правовідносин.

5. Крім того, суд першої інстанції в своєму рішенні зазначає, що «…Рішення про надання дозволу виконавчим комітетом сільської ради щодо оформлення права власності на будинок по вул. Xxxxxxxx, 1-а в с. Іванків Бориспільського району Київської області (тобто спірного будинку) прийнято через 6 днів після придбання ОСОБА_3 об’єкту нерухомості. В той же час пояснення свідків зводились до того, що будівництво вказаного об’єкту (доведення його для умов проживання) здійснювалось 1,5 – 2 роки. Однак будинок введено в експлуатацію 19.12.2003 року, що підтверджується відповідним актом…». У зв’язку з цим, суд першої інстанції приходить до висновку, що «…У цьому зв'язку суд критично оцінює пояснення ОСОБА_1, допитаних свідків  ОСОБА_6 та ОСОБА_7, які стверджували про участь ОСОБА_1 в облаштуванні та ремонті будинку до введення його в експлуатацію та реєстрації права власності на ім'я Назаренко В.М….».

Однак, звертаю увагу суд на те, що між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 18 вересня 2003 року був укладений договір купівлі-продажу незакінченого будівництвом житлового будинку, який знаходиться в с. Іванків, Бориспільського району, Київської області, по вул. Xxxxxxxx, 1а, готовність якого становить 68 %.

Тому, не зважаючи на те, що на підставі рішення про надання дозволу виконавчим комітетом сільської ради щодо оформлення права власності на будинок по вул. Xxxxxxxx, 1-а в с. Іванків Бориспільського району Київської області всього на всього через 6 днів після придбання будинку, виходячи з принципу розумності, об’єктивності та реальності за 6 днів у повному обсязі добудувати будинок, готовність якого б становила 100 %, при тому що 6 днів до цього його готовність становила 68 %, фізично неможливо, а тому дійсно як позивач так і відповідач протягом наступних 1,5 – 2 роки здійснювали облаштування будинку, проводити оздоблювально-ремонті роботи в житловому будинку, оскільки він був придбаний в стані, не придатному для проживання.

В зв’язку з цим, в судовому засіданні ОСОБА_6 та ОСОБА_7 допитані в якості свідків підтвердили, що з того часу як був придбаний сторонами житловий будинок, останні неодноразово спостерігали як позивач здійснював ряд будівельно-ремонтних робіт з облаштування житлового будинку, в чому вони неодноразово допомагали позивачу.

Абсолютно незрозуміло з яких обставин чи фактичних даних виходив суд першої інстанції оцінивши покази свідків критичними, оскільки свідки не надавали пояснення з приводу часу введення будинку в експлуатацію, а лише вказували на те, що позивач протягом наступних 1,5 – 2 роки здійснював облаштування та ремонт будинку, при цьому останні не володіли даними з приводу документального підтвердження введення будинку в експлуатацію, не кажучи в вже про те, що таке введення в експлуатацію відбулось з грубим порушенням чинного законодавства України в принципі як таке.

Більш того, звертаю увагу суд на те, що відповідач протягом всього часу перебування в шлюбі з позивачем ні де не працював, не мав самостійного заробітку чи доходу без жодних на те поважних причин. В той час як позивач постійно працював на роботі та за рахунок отриманої заробітної плати утримував відповідача та власними силами здійснював у житловому будинку капітальний ремонт.    

Крім того, навіть допускаючи те, що відповідач за рахунок власних коштів від продажу своєї частки квартири придбав житловий будинок, готовність якого становила всього 68 %, внісши фактично всю суму коштів від продажу квартири в його придбання, позивач за рахунок власних коштів та коштів, які були накопичені під час перебування сторін в шлюбі, добудував будинок, виконав оздоблювальні та ремонтні роботи, а також частково облаштував прибудинкову територію, в той час як відповідач навіть ні де не працював, не мав власного доходу без будь-яких поважних причин та як наслідок не витрачав кошти на будівництво будинку та утримання сім’ї.

А тому, у відповідності до ч.1 ст. 62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Враховуючи те, що готовність житлового будинку становила 68 %, а на момент звернення до суду будинок введений в експлуатацію, тобто готовність якого складає 100%, за рахунок трудових та грошових затрат позивача та частково відповідача, вартість будинку збільшилась на 32 %, що є істотним на погляд позивача, виходячи з того, що на час придбання житлового будинку, були зведені лише стіни, стеля та покрівля, а також вставлені вікна та вхідні двері, внаслідок чого за час шлюбу та уже точно за спільні та частково особисті кошти позивача був повністю добудований житловий будинок.

І насамперед, якщо суд вказує, що позивач не вносив грошові та трудові затрати у добудову житлового будинку, судом в такому випадку не було встановлено і не зазначено у своєму рішенні, хто ж все таки здійснював добудову житлового будинку у розмірі 32 %, за період часу, як зазначає суд, 6 днів з моменту придбання до введення в експлуатацію приміщення, оскільки відповідач сама під час розгляду справи визнала, що позивач виконував ряд робіт з облаштування будинку, а вона «готувала їжу». Чи можливо судом було встановлено, або ж відповідачем надано докази добудови цього житлового будинку іншими особами, чи підрядними організаціями.

6. У відповідності до ч.2 ст. 68 СК України, розпоряджання майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.  

Згідно ч.1 ст. 368 ЦК України, спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю, а також ч. 3 вказаної статті передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю.  

При таких обставинах, житловий будинок, що знаходиться в с. Іванків, Бориспільського району, Київської області, по вул. Xxxxxxxx, 1а, належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3, частки яких у праві спільної сумісної власності під час поділу є рівними, тобто по 1/2 частці в праві власності на житловий будинок, як передбачено ч.2 ст. 372 ЦК України. 

Таким чином, у відповідності до ч. 1 ст. 372 ЦК України, майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними, внаслідок чого згідно ч.4 ст. 372 ЦК України, співвласники укладають договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, в письмовій формі, який підлягає нотаріальному посвідченню.

Проте, договір про поділ нерухомого майна позивач не може укласти з тих підстав, що відповідач не виявив бажання до укладання відповідного правочину на неодноразові звернення позивача, вважаючи житловий будинок особистою приватною власністю. В зв’язку з цим, співвласники не можуть досягнути згоди щодо поділу незакінченого будівництвом житлового будинку № X-а, який знаходиться в с. Іванків, Бориспільського району, Київської області, по вул. Xxxxxxxx.

Отже, позивач на підставі ст. 372 ЦК України, та керуючись ст. 69 СК України, має право звернутися до суду з вимогою про поділ майна, а саме житлового будинку, що є об’єктом права спільної сумісної власності, при цьому вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними.

У відповідності до абз. 1 п. 6 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» від 4 жовтня 1991 року (з подальшими змінами та доповненнями), при вирішенні справ про виділ в натурі часток жилого будинку, що є спільною частковою власністю, судам належить мати на увазі, що це можливо, якщо кожній із сторін може бути виділено відокремлену частину будинку з самостійним виходом (квартиру). Виділ також може мати місце при наявності технічної можливості переобладнати приміщення в ізольовані квартири.

Таким чином, житловий будинок № X-а, який знаходиться в с. Іванків, Бориспільського району, Київської області, по вул. Xxxxxxxx, можливо поділити між позивачем та відповідачем як співвласниками, оскільки є технічна можливість переобладнати будинок в ізольовані квартири.

Також, у відповідності до абз. 2 п. 7 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», якщо виділ технічно можливий, але з відхиленням від розміру часток кожного власника, суд з врахуванням конкретних обставин може провести його зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації учаснику спільної власності, частка якого зменшилась.

Оскільки, поділ житлового будинку та надвірних споруд не можливо буде здійснити у відповідності до ідеальних часток кожного із співвласника, тобто позивача та відповідача, частки яких є рівними, тобто становлять по 1/2 від вартості будинку, необхідно буде присудити грошову компенсацію тому співвласнику, частка якого зменшилась.

При таких обставинах, позивач вважає, що житловий будинок № X-а, який знаходиться в с. Іванків, Бориспільського району, Київської області, по вул. Xxxxxxxx, підлягає поділу, оскільки є технічна можливість переобладнати приміщення в ізольовані квартири, можливо виділити окремі його кімнати та передати їх у власність як позивачу так і відповідачу, виділивши позивачу у власність кімнати житлового будинку, що відповідають вартості 1/2 частки цього будинку на підставі висновку судової будівельно-технічної експертизи, яка буде призначена під час розгляду справи у суді.    

При таких обставинах на підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 4, 27, 60, 212, 292, 294, 295, 296, 307, 309 ЦПК України, -   

П Р О Ш У:

        1.                 Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 1 грудня 2009 року по справі № X-XX/XX– змінити, задовольнивши вимоги ОСОБА_1, а саме:

-         Визнати за ОСОБА_1 та ОСОБА_3, як колишнім подружжям, право спільної сумісної власності на житловий будинок № Xа, який знаходиться в с. Іванків, Бориспільського району, Київської області, по вул. Xxxxxxxx.                              

-         Поділити житловий будинок № X-а, який знаходиться в с. Іванків, Бориспільського району, Київської області, по вул. Xxxxxxxx, що належать на праві спільної сумісної власності позивачу та відповідачу як колишньому подружжю, виділивши ОСОБА_1 у власність кімнати будинку, які становлять 1/2 частку вартості житлового будинку, у відповідності до одного із будь-яких варіантів, зазначених у висновку судової будівельно-технічної експертизи, призначеної судом. 

          ДОДАТКИ:

1.      Копії Апеляційної скарги на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області – 1 примір.;   

2.      Копія довіреності на представництво та захист інтересів в судах – 2 примір.

3.      Квитанція про сплату судового збору (держаного мита) за подання Апеляційної скарги;  

4.      Квитанція про сплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

«28» грудня 2009 року               

 

Представник позивача,

який діє на підставі довіреності            ______________                         Ковальчук С.М.  

                                                                                (підпис)

 

Average: 3.5 (2 голоси)

Коментарі

Додати новий коментар

Увага !
Відповідь на дане питання необхідно надати задля уникнення публікування «спам» інформації