Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції у цивільній справі про виселення особи з житлового будинку

            До Апеляційного суду Київської області

                                                                         через Бориспільський міськрайонний суд

 

      Відповідачі:     ОСОБА_1, 

місце проживання:

АДРЕСА_1

 

ОСОБА_2

місце проживання:

м. Бориспіль, вул. Xxxxxx .

 

   Представник

     відповідачів:     Ковальчук Степан Миколайович,  

місце проживання: 08300, Київська обл.,

АДРЕСА_3

 

                                   Позивач:      ОСОБА_3,

                                                                                   місце проживання:

 м. Бориспіль, вул. Xxxxxx.

 

Цивільна справа № X-XX/XX

 

Заява про апеляційне оскарження рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 12 лютого 2008 року по справі № X-XX/XX – подана «21» лютого 2008 року.

 

А П Е Л Я Ц І Й Н А     С К А Р Г А

на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області

від 12 лютого 2008 року по справі № X-XX/XX

12 лютого 2008 року Бориспільський міськрайонний суд Київської області ухвалив рішення по справі № X-XX/XX за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 та ОСОБА_4 про виселення з будинку, який знаходиться за адресою: м. Бориспіль, вул. Xxxxxx, .

На підставі вказаного вище рішення, суд задовольнив позов ОСОБА_3 в повному обсязі, виселивши ОСОБА_1 та ОСОБА_5з частини житлового будинку, який знаходиться в м. Бориспіль, по вул. Xxxxxx, 3, що належить ОСОБА_3 на праві власності.       

Однак, відповідачі вважають, що рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 12 лютого 2008 року по справі № X-XX/XX ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, при цьому суд не повно з’ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам, не сприяв повному, об’єктивному та неупередженому її розгляду, а тому рішення суду не відповідає фактичним обставинам справи, є незаконним та необґрунтованим.

За таких умов, необхідно скасувати рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 12 лютого 2008 року по цивільній справі № X-XX/XX та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_3 у задоволені позовних вимог щодо виселення з будинку, який знаходиться за адресою: м. Бориспіль, вул. Xxxxxx, 3 в повному обсязі, за наступних обставин.  

Дійсно, як було встановлено під час розгляду справи в суді, 1/2 частина житлового будинку, яка знаходиться в м. Бориспіль, по вул. Xxxxxx, 3, належить ОСОБА_3 на праві власності, згідно ухвали Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 липня 1984 року, що підтверджується відповідними доказами, які знаходяться в матеріалах цивільної справи.

В зв’язку з цим, внаслідок поділу вказаного вище житлового будинку, фактично утворилося дві окремі ізольовані квартири, одна із яких належить ОСОБА_3 під № X, а інша квартира належить її бувшому чоловікові ОСОБА_4.

Відповідач по справі, ОСОБА_1, являється дочкою позивача.

До травня місяця 2004 року ОСОБА_1 та її син ОСОБА_5 проживали на частині житлового будинку, що належить її батьку, ОСОБА_4.

Суд першої інстанції в рахунок обґрунтування задоволення вимог позивача щодо виселення відповідачів з частини житлового будинку, яка належить позивачу, посилається на ту обставину, що відповідачі без дозволу позивача, тобто самовільно, вселилися в будинок позивача і стали вимагати щоб позивач подарував їм частину будинку.  

Проте, вказані вище обставини не відповідають дійсності та фактичним обставинам справи, не підтверджені жодними доказами, внаслідок чого суд незаконно та необґрунтовано дійшов вказаних вище висновків, однобічно дослідивши обставини справи, віднісшись упереджено по відношенню до відповідачів, що полягає в наступному.

Як пояснив відповідач, ОСОБА_1, під час розгляду справи в суді, що в свій час, між її батьками була домовленість про те, що ОСОБА_5 буде проживати на частині житлового будинку, який належить позивачу, а її брат ОСОБА_6 буде проживати на чистині житлового будинку, який належить їх батьку, ОСОБА_4.

 Тому, позивач в травні 2004 року дозволив проживати відповідачу, ОСОБА_1 зі своїм сином на її частині житлового будинку. В зв’язку з цим, ОСОБА_5 зі своїм, на той час, неповнолітнім сином ОСОБА_5, в травні місяці 2004 року за попередньою згодою позивача, вселилися на частину житлового будинку, який належить її матері, ОСОБА_3.

Вказані вище обставини щодо законності та правомірності вселення відповідачів в житловий будинок позивача, в судовому засіданні підтвердив брат відповідача, ОСОБА_6, який був допитаним в якості свідка та в своїх проказах зазначив про те, що дійсно існувала домовленість між його батьками, після поділу житлового будинку проте, що в частині будинку, яка належить батьку буде жити ОСОБА_6, а на частині житлового будинку, яка належить матері, буде проживати ОСОБА_1.   

Крім того, звертаю увагу суд апеляційної інстанції на те, що під час розгляду справи в судовому засіданні 30 травня 2006 року, позивач по справі визнав той факт, що відповідачі вселялися в її частину житлового будинку за її попередньої згоди про, що остання зазначила: «… я їх пожаліла вони залишились жити в мене…».

Тому, виходячи з тих обставин, що позивач та відповідач, ОСОБА_1, визнали той факт, що відповідачі вселились в частину житлового будинку, яка належить позивачу, за його попередньої згоди, та вказані обставини були підтверджені в судовому засіданні показами свідка, ОСОБА_6, а інші докази, які б свідчили протилежне, а саме, що відповідачі вселились на частину житлового будинку без дозволу позивача – в матеріалах справи відсутні, суд першої інстанції необґрунтовано та незаконно, з порушенням ст. ст. 57-60 ЦПК України дійшов вказаних вище висновків, які зазначені в рішенні суду в рахунок обґрунтування задоволення вимог позивача, що вкотре свідчить про необґрунтованість рішення суду.         

Також, не зважаючи на вищевикладене, є інші обставини, які підтверджують те, що позивач дійсно не заперечував проти проживання відповідачів у своїй частині житлового будинку протягом часу починаючи з травня місяця 2004 року по грудень місяць 2004 року, оскільки в цей період часу відносини між позивачем та відповідачами були абсолютно нормальними, останні вели спільне господарство, відповідачі допомагали позивачу обробляти земельну ділянку та утримувати прибудинкову територію, спільно харчувались та мали спільні інтереси в побуті.

Про вказані обставини свідчать покази ОСОБА_7, яка була допитана в якості свідка під час розгляду справи в судовому засіданні, яке відбулось у жовтні місяці 2005 року, у складі головуючої судді ОСОБА_8, яка пояснила, що: «… Вони проживали з 1987 року. Розалія проживала там з дитинства і коли вчилась і коли виходила заміж. Родився Женя. Потім Роза поїхала з сином на квартиру, а потім повернулася назад… Зараз я років 2 не хожу до Наді. Вона розпускає сплєтні… Була домовленість, що в половині будинку буде жити Роза».

Також, під час розгляду цієї справи у складі головуючої судді ОСОБА_8 в судовому засіданні, яке відбулось у жовтні місці 2005 року була допитана в якості свідка ОСОБА_9, яка показала, що: «… десь рік як у сторін погіршились відносини…».

Крім того, звертаю увагу суд апеляційної інстанції на те, що протягом час починаючи травня місця 2004 року по грудень місяць 2004 року позивач не звертався до органів міліції чи прокуратури, а також інших органів державної влади та місцевого самоврядування зі скаргами та заявами на вселення відповідачів в частину житлового будинку, яка належить позивачу, без його дозволу чи порушення останніми правил співжиття чи вчинення відповідачами дій, які роблять неможливе їх спільне проживання в одному житловому будинку.

Крім того, як випливає з адресної довідки від 2005 року, виданої Бориспільським МРВ, що за даним адресного бюро, ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: м. Бориспіль, вул. Xxxxxx, 3, з 18 вересня 1999 року, тобто на частині житлового будинку, який належить позивачу.    

Вказані вище обставини суд першої інстанції не взяв до увагу, не надав їм належної оцінки, не з’ясувавши обставини справи пов’язані із вселенням відповідачами в частину житлового будинку, яка належить позивачу, які б ґрунтувалися на повному та всебічному дослідженні всіх доказів та відповідно ухвалення рішення суду виходячи з об’єктивного та безпосереднього дослідження всіх обставин справи, що свідчить про однобічність та упередженість суду по відношенню до відповідачів, відкинувши та не спростувавши тих доказів, які свідчать про правомірність та законність вселення відповідачів на житлову площу позивача, що вкотре свідчить про грубе порушення судом першої інстанції вимог ст. ст. 57-60 ЦПК України.        

Сварки та непорозуміння почали виникати між сторонами в грудні 2004 року. Позивач, намагаючись створити умови, за яких відповідачі не могли б проживати в житловому будинку позивача, спровокував сам бійку та довів відповідача, ОСОБА_1, до критичного стану та емоційного стресу, під час якого      ОСОБА_1, фактично не розуміючи значення своїх дій та вчинків і не в повній мірі керуючись ними, нанесла легкі тілесні ушкодження позивачу. Дійсно внаслідок вказаних подій, щодо ОСОБА_1 Бориспільським міськрайонний судом за скаргою приватного обвинувачення була порушена кримінальна справа, внаслідок чого вироком Бориспільського міськрайонного суду від 5 квітня 2005 року ОСОБА_1 було визнано винною в скоєнні злочину передбаченого ч.2 ст. 125 КК України. В матеріалах кримінальної справи та в самому вироку суду зазначено про те, що легкі тілесні ушкодження були нанесені відповідачем позивачу внаслідок провокуючих дій самого позивача. Сам відповідач, ОСОБА_1, в судовому засіданні під час розгляду кримінальної справи, визнала вказані вище обставини пов’язані із нанесенням легких тілесних ушкоджень позивачу.

При таких обставинах, у відповідності до ст. 156 ЖК України, члени сім’ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім’ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в ч.2  ст. 64 ЖК України. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

Як передбачено ч.2 та ч.3 ст. 64 ЖК України, до членів сім’ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім’ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім’ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов’язки, як наймач та члени його сім’ї.

При таких обставинах, відповідач, ОСОБА_1 вселялась на частину житлового будинку, який належить позивачу по справі, як член її сім’ї за попередньою згодою, про що було надано докази в рахунок вказаних обставин, зазначених вище в цій апеляційній скарзі, які безпідставно та необґрунтовано не були взяті до уваги судом першої інстанції. Крім того, ОСОБА_1 вселила на той час свою неповнолітню дитину, Андрейчева Євгена Ігоровича, про що навіть була згода самого позивача, яка не є обов’язковою виходячи з вимог ст. 156 ЖК України. Протягом часу починаючи з травня місяця 2004 року по грудень місяць 2004 року, вказані вище особи проживали однією сім’єю, вели спільне господарство і проти цього позивач не висловлював жодних заперечень, про що свідчить відсутність будь-яких скарг чи заяв до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а тому позивач та відповідач перестали проживати однією сім’єю з грудня місяця 2004 року.   

Тому, висновки суду в рахунок обґрунтування задоволення вимог позивача в частині самовільного вселення відповідачів не підтверджується жодними належними та допустимими доказами по справі, і спростовується тими доказами та запереченнями відповідача, які зазначені вище, а тому з підстав передбачених ст. ст. 64, 156 ЖК України, відповідачі вселились та проживали на всіх законних підставах в житловому будинку позивача, і навіть не проживання їх однією сім’єю на момент розгляду справи, не позбавляє права відповідачів на проживання в житловому будинку, який належить позивачу як власнику.

Суд першої інстанції в рахунок обґрунтування задоволення вимог позивача щодо виселення відповідачів з частини житлового будинку, який належить позивачу, з підстав передбачених ст. 116 ЖК України посилається на те, що відповідача постійно наносять позивачу побої, погрожують фізичною розправою, змушують її звертатися до Бориспільського МРВ, ночувати в сусідів, терпіти образи та приниження, що підтверджується відмовними матеріалами Бориспільського МРВ, де позивач невтомно звертається до органів МВС за захистом, але жодного разу відповідачі не були попереджені про недопустимість антигромадської поведінки чи порушення правил співжиття.     

Однак, звертаю увагу суд апеляційної інстанції на те, що в рахунок вказаних вище обставин судом не було надано жодних належних та допустимих доказів, які б надали підстави для виселення відповідачів з підстав передбачених ст. 116 ЖК України. Судом першої інстанції з приводу підстав для виселення, передбачених ст. 116 ЖК України не були належним чином досліджені докази, при цьому суд однобічно та повністю упереджено по відношенню до відповідачів ухвалив рішення, яке не ґрунтується на елементарних вимогах Конституції України та актів законодавства, та є абсолютно необґрунтованим, в той час як судом були взяті до уваги виключно докази, які були надані позивачем, і в повній мірі були відкинуті докази та обставини, на які посилалися відповідачі, які спростовували вимоги позивача, внаслідок чого судом було грубо та цинічно порушено вимоги норм не лише матеріального, але й процесуального права, зокрема ст. ст. 57-60 ЦПК України щодо належності та допустимості доказів і засобів доказування, а також ст. ст. 212, 213 ЦПК України в частині оцінки доказів, та законності і обґрунтованості рішення суду, що полягає в наступному.

У відповідності до ч.1 ст. 116 ЖК України, якщо наймач, члени його сім’ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Крім того, Пленум Верховний суд України в п. 17 Постанови «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» зазначив, що при вирішенні справ про виселення на підставі ст.116 ЖК осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Маються на увазі, зокрема, заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення)

Також, Судова колегія в цивільних справах Верховного суду України ухвалила «Правові позиції, висловлені судовою колегією в цивільних справах Верховного Суду України в зв’язку з аналізом причин перегляду судових рішень у цивільних справах у 1996 році» від 1 грудня 1997 року, в п. 49 яких зазначила, що виходячи з офіційного характеру заходів запобігання і громадського впливу, які мають передувати виселенню наймача або членів його сім’ї на підставі ст. 116 ЖК без надання іншого жилого приміщення, відповідно до правил ст. 29 ЦПК про допустимість засобів доказування, факт застосування заходів запобігання судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, виконавчими комітетами, іншими уповноваженими органами, а заходів громадського впливу — органами самоорганізації населення (будинкові, вуличні, квартальні комітети, товариські суди тощо), повинні підтверджуватися письмовими доказами. 

Неправомірна поведінка правопорушника повинна створювати об’єктивну, а не суб’єктивну неможливість спільного проживання. Тому незначні порушення, а також порушення, що є таким лише на думку окремих осіб у силу їх суб’єктивного сприйняття, продиктованого певним ставленням до правопорушника чи властивостями характеру, не повинні спричиняти виселення. Для виселення за цією підставою необхідно встановити систематичність протиправних дій і безрезультатність застосування до правопорушника заходів попередження і громадського впливу.

Таким чином, під систематичністю розуміється вчинення двох і більше таких правопорушень. При цьому необхідно, щоб до винної особи були застосовані заходи попередження чи громадського впливу.

Доказом застосування заходів попередження і громадського впливу можуть бути постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, офіційні попередження, рішення суду про притягнення до відповідальності, протоколи або постанови громадських організацій, трудових колективів, що засудили дії винного.

Одні лише факти звернення до відповідних органів зі скаргами на порушення правил співжиття без застосування до винного заходів впливу цими органами не є підставою для виселення, це норма гарантії права члена сім’ї власника чи іншої особи, яка проживає з ним, встановлена Конституцією України, Житловим кодексом України та судовою практикою Верховного суду України з цього питання.           

При таких обставинах, в матеріалах цивільної справи знаходиться єдиний доказ, якій свідчить про застосування до відповідача заходів попередження – це Вирок Бориспільського міськрайонного суду від  5 квітня 2005 року, на підставі якого ОСОБА_1 було визнано винною в скоєнні злочину передбаченого ч.2 ст. 125 КК України.  

Інші належні та допустимі письмові докази застосування до відповідача, ОСОБА_1, офіційних заходів попередження судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, виконавчими комітетами, іншими уповноваженими органами, а заходів громадського впливу — органами самоорганізації населення (будинкові, вуличні, квартальні комітети, товариські суди тощо), які мають передувати виселенню відповідача на підставі ст. 116 ЖК, про які зазначив Верховний суд України в своїх роз’ясненнях, - в матеріалах справи відсутні, а тому виходячи з положень вказаних вище правових норм та судової практики, підстави для виселення відповідача, ОСОБА_1, відсутні, про що суд першої інстанції чудово розумів та усвідомлював, однак умисно ухвалив рішення, яке не відповідає вимогам закону та в такий спосіб фактично «викинув на улицю» відповідачів по справі.   

Що стосується відповідача, Андрейчевого Євгена Ігоровича, в матеріалах справи взагалі відсутні жодні докази застосування до нього будь-яких заходів попередження чи громадського впливу, та доказів, що останній хоча б в будь-який спосіб порушив правила співжиття, що спричинило неможливість його спільного проживання з позивачем. Суд першої інстанції, ухваливши рішення по справі «заодно» і виселив відповідача, Андрейчева Євгена Ігоровича, не маючи не лише жодного належного та допустимого доказу щодо його неправомірної поведінки по відношенню до позивача, але й формального життєвого приводу для цього, що свідчить про упередженість та пряму зацікавленість суду першої інстанції в результаті ухвалення рішення по справі.       

Також звертаю увагу суд апеляційної інстанції на те, що наявні в матеріалах справи Постанови про відмову в порушенні кримінальної справи щодо ОСОБА_1, не містять жодних відомостей про застосування до неї заходів попередження посадовими чи службовими особами органів внутрішніх справ України. Про це наголошував сам суд в ухваленому ним рішенні по справі.      

Допитаний в судовому засіданні в якості свідка дільничний інспекторор Бориспільського МРВ ГУ МВС України в Київській області, ОСОБА_11, який неодноразово розглядав заяви позивача щодо скоєння злочину відповідачем, ОСОБА_1, вказали на те, що в її діях був відсутній склад злочину, а тому приводів та підстав для порушення кримінальної справи не було, як і не було підстав для застосування офіційних заходів попередження до ОСОБА_1.

Крім того, в судовому засіданні, яке відбулось за час головування судді ОСОБА_8, допитаний в якості свідка дільничний інспектор  Бориспільського МРВ, Ветров, який також розглядав заяви та скарги позивача та відповідача, ОСОБА_1, пояснив у судовому засіданні, що підстави для порушення кримінальної справи відносно ОСОБА_1 були відсутні. В той час, свідок показав, що ініціатива сварок виходила від Скляр. Заходів попередження дільничним інспектором по відношенню до ОСОБА_1 не було застосовано, оскільки відсутні на те законні підстави.

Вказані вище покази свідків суд першої інстанції не врахував та не спростував у своєму рішенні суду, безпідставно не надавши їм належної оцінки та повно і всебічно не дослідивши їх, при тому, що вказані вище покази свідків підтверджують абсолютно протилежне, а саме те, що відповідачі не вчиняють жодних протиправних дій по відношенню до позивача.            

Так само судом першої інстанції не був належним чином досліджений та взятий до уваги чи спростований належним чином такий доказ як висновок дільничного інспектора Бориспільського МРВ ОСОБА_11, по заяві ОСОБА_3 від 15 червня 2006 року, в якому зазначено про те, що під час перевірки та опитування дільничним інспектором сусідів було встановлено, що позивач сама провокує на сварки.

Також, суд першої інстанції категорично відмовив мені як представнику позивача в задоволенні клопотання про приєднання до матеріалів справи такого доказу як заява всіх сусідів, які проживають на вул. Xxxxxx, на ім’я начальника Бориспільського МРВ ГУ МВС України в Київській області, в якій зазначено про те, що сусіди просять органи міліції «призвати до порядку та відповідальності громадянку ОСОБА_3, позивача по справі, проживаючу по вул. Xxxxxx, 3, яка своїми грязними обвинуваченнями та образами оббріхує всіх сусідів, приходить до їх додому чи на роботу або просто перестрівши на вулиці вчиняє сварку». При цьому в заяві зазначено, що «вже ніхто із сусідів з нею давно не спілкується й не говорить, але її це не зупиняє і вона продовжує нападати та придиратись по любому поводу, і обливає гряззю не тільки своїх рідних, а і любого із сусідів і своєю аморальною поведінкою уже замучила увесь район». Вказана вище заява була підписана 12 (дванадцятьма) сусідами, які проживають по вул. Xxxxxx, та мають можливість спостерігати за поведінкою позивача. 

Звісно, що вказаний вище доказ, не беручи до уваги всі інші докази, які є в матеріалах справи, підтверджує той факт, що саме позивач провокує бійки, скандали, сварки та інші неправомірні дії, які мають виключно одну мету по відношенню до відповідачів – виселення, мета якого буде зазначено трохи нижче в цій апеляційній скарзі. Тому, суд, якій був прямо зацікавлений в розгляді даної справи, звісно відмовив представнику відповідачів у заявленому клопотанні про витребування вказаного вище доказу, порушивши принцип змагальності сторін встановлений ст. 10 ЦПК України в частині рівності прав сторін у поданні доказів їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості, оскільки на мою думку цей доказ не був би аж ніяк на користь позивача.

Тому, позивач звертаючись постійно до органів внутрішніх справ та інших державних органів надає їм неправдиві та недостовірні відомості щодо скоєння злочинів відповідачем, оскільки позивач сама провокує сварки та скандали з відповідачем з однією метою - виселити ОСОБА_1 та її сина ОСОБА_5 з її частини житлового будинку.   

Тим більше, як було зазначено вище, сам факт звернення до органів внутрішніх справ із скаргами та заявами, за результатами яких не було підтверджено неправомірність дій ОСОБА_1 чи порушення нею правил співжиття, що робили б неможливим проживання позивача з відповідачем в одному приміщенні, - не дають підстав для виселення.

Якщо, позивач суб’єктивно вважає, що відповідачі порушують правила співжиття та роблять неможливим спільне проживання їх в одному житловому будинку, вчиняючи неправомірні дії, але об’єктивно вказаних вище дій відповідачі не вчиняють, а сам позивач постійно провокує скандали та сварки, умисно надаючи неправдиву та недостовірну інформацію органам внутрішніх справ з приводу дій відповідачів з єдиною лише метою виселити їх зі своєї частини будинку, що підтверджується численними доказами по справі, які умисно та в супереч вимог закону не були досліджені та враховані судом, - вказані обставини не можуть розцінюватись як підстави для виселення згідно ст. 116 ЖК України.

Також, вважаю за необхідне звернути увагу суд апеляційної інстанції на те, що покази всіх інших свідків, які допитані по справі, а саме ОСОБА_12, ОСОБА_13 та ОСОБА_14 не є належним та допустимим засобом доказування підстав для виселення чи відмови у виселенні ОСОБА_1, оскільки єдиним доказом цим обставинам є письмові докази застосування заходів попередження та впливу до відповідачів, до числа яких не належать покази свідків, оскільки з підстав передбачених ст. ст. 57, 63, 64 ЦПК України належать до різних видів доказів.

Крім того, звертаю увагу суд апеляційної інстанції на те, що свідок, ОСОБА_13 не викликався судом як свідок, стосовно нього не було подано заяви про виклик як свідка жодним учасником процесу, на обговорення сторін взагалі не ставилось питання про його виклик та не обговорювались обставини, які він може підтвердити. Крім того, під час розгляду справи, суд запитав у позивача хто із свідків з’явився в судове засідання, на що останній відповів ОСОБА_13, однак думки представника відповідачів з приводу виклику свідка не було запитано та обставин, які він може підтвердити не було встановлено. Свідок просто був допитаний судом не враховуючи абсолютно жодної думки представника відповідачів. На прохання представника відповідачів вказати про обставини, які він може підтвердити та з приводу того, що заяв про його допит не надходило від позивача – суд не звернув уваги.

Більш того, судом було грубо порушено порядок допиту вказаних вище свідків ОСОБА_12, ОСОБА_13 та ОСОБА_14, зокрема, вказані вище свідки надавали пояснення з приводу обставин, які відбулись 17 липня 2006 року, а саме коли два працівники закладали двері в кімнату, в якій проживають відповідачі, цегельною перегородкою. Між вказаними вище свідками була придумана чудова історія, яка відбулась майже чотири роки тому, а працівники настільки детально її пам’ятали, про те, як відповідач бив та знущався над позивачем та робітниками, що я навіть не можу згадати в таких деталях те, що відбувалось вчора.   

Однак, на моє запитання як представника, чи звертався позивач до органів внутрішніх справи із відповідною заявою та чи зверталися із заявами працівники, яких нібито було побито відповідачами. Відповідь була – ні. Також на моє запитання чи відбирались у робітників пояснення працівниками органів внутрішніх справи з приводу побиття позивача, яка звернулась до дільничного зі скаргою. Відповідь також була – ні.

Прикладом може бути достатньо обставин, які свідчили про те, що вказані вище свідки надають суду неправдиві покази. На мої запитання свідкам з метою виявити чи «брешуть» вони суду, надаючи неправдиві покази, суд постійно відводив мої запитання, вважаючи, що запитання не стосуються розгляду справи, це при тому, що у відповідності до ч.9 ст. 180 ЦПК України, суд має право виключно за заявою осіб, які беруть участь у справ, знімати питання, поставлені свідку, якщо вони не стосуються предмету розгляду справи. Однак, позивач жодного разу не звертався до суду із заявами про зняття питання, суд сам вирішував, які питання вигідні позивачу, а які ні.

Наприклад, ОСОБА_14, зазначив, що відповідач, ОСОБА_1 взяла в руки цеглу та нанесла йому удар по обличчю, внаслідок чого у свідка залишився шрам, який він продемонстрував у судовому засіданні. Проте, на моє запитання, чи є в нього яка набудь фотокартка, свідок витягнув паспорт в якому була вклеєна фотокартка, знята років 10 -15 тому назад і на якій видно, що свідок ще в той час мав шрам на обличчі. Однак мої звернення до суду про те, що свідок вже надає не правдиві покази та вводить суд в оману, вилилось в обурення та стрімке ображення до мене як представника та попередження судом про недопустимість такої поведінки.

Це не поодинокі факти, які свідчать, що свідки надали суду заздалегідь неправдиві покази, однак майже всі мої запитання суд відводив, що неозброєним оком видно як був зацікавлений суд в результатах розгляду справи.

Тим більше, мета позивача у виселенні відповідачів з частини житлового будинку полягає в тому, що позивач втративши всі стосунки зі своєю дочкою, сином, чоловіком та на решті із сусідами, вступив у лави релігійно-громадської організації, яка пообіцяла утримувати її, а на випадок смерті частина житлового будинку переходить до окремих осіб цієї організації. Позивач втративши надію в нормальних стосунках з людьми та маючи нетерпимий характер, знайшла себе у вірі, а люди, які розповсюджують цю віру взяли на себе обов’язок утримувати її, добре ставитись до неї, не залежно від того як веде себе позивач, а в подарунок за це позивач передає частину будинку. Досить хитро та гуманно, але практично !!! Проте, позивач цього не розуміє, і навіть склав заповіт на абсолютно невідому особу. Цей заповіт вона неодноразово показувала в суді, хизуючись тим, що частина будинку не дістанеться ні відповідачам ні її сину.

При таких обставинах на підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 4, 27, 60, 212, 292, 294, 295, 296, 307, 309 ЦПК України, -   

П Р О Ш У:

        1.                 Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 12 лютого 2008 року по справі № X-XX/XX за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 та ОСОБА_5про виселення з будинку, який знаходиться за адресою: м. Бориспіль, вул. Xxxxxx, 3 – скасувати.

2.                 Ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_3 в задоволенні позовних вимог. 

                ДОДАТКИ:

1.      Копії Апеляційної скарги на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області – 1 примір.;   

2.      Копія довіреності ОСОБА_1 на представництво та захист інтересів в судах – 2 примір.

3.      Копія довіреності ОСОБА_5 на представництво та захист інтересів в судах – 2 примір.

4.      Квитанція про сплату судового збору (держаного мита) за подання Апеляційної скарги;  

5.      Квитанція про сплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

«12» березня 2008 року

             

Представник відповідачів,

який діє на підставі довіреності            ______________           Ковальчук С.М.  

                                                                                (підпис)

 

Average: 5 (1 голос)

Коментарі

Отдельное Вам спасибо за это предложение: "Між вказаними вище свідками була придумана чудова історія, яка відбулась майже чотири роки тому, а працівники настільки детально її пам’ятали, про те, як відповідач бив та знущався над позивачем та робітниками, що я навіть не можу згадати в таких деталях те, що відбувалось вчора." Во-первых: в нашей стране оно может использоваться в жалобах неоднократно, а во-вторых: посмеялся я от души от столь удачного сравнения))))))))))

Додати новий коментар

Увага !
Відповідь на дане питання необхідно надати задля уникнення публікування «спам» інформації