Письмове заперечення проти уточненого позову у цивільній справі про скасування державного Акту на право власності на земельну ділянку

             До Бориспільського міськрайонного суду

                   Київської області  

 

                            Відповідач:      ОСОБА_1,   

                                                                                  місце проживання:

АДРЕСА_1

 

   Представник

     відповідача:      Адвокат, Ковальчук Степан Миколайович,  

місце проживання:

АДРЕСА_2

 

Інші учасники цивільного процесу:

 

         Позивач1:     ОСОБА_3, 

                                                                                  місце проживання:

АДРЕСА_1

 

         Позивач2:     ОСОБА_4, 

                                                                                  місце проживання:

АДРЕСА_1

 

                                                  Відповідачі:    Рогозівська сільська рада Бориспільського

району Київської області

місце знаходження:

АДРЕСА_1

 

Бориспільський районний відділ земельних ресурсів,

місце знаходження:

АДРЕСА_3.

  

Цивільна справа № 2-______/2008 року  

 

ПИСЬМОВЕ  ЗАПЕРЕЧЕННЯ

проти уточненого позову ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про скасування державного Акту на право власності на земельну ділянку та визнання недійсними рішень Рогозівської сільської ради про затвердження проекту землеустрою та надання земельної ділянки у власність ОСОБА_1  

В провадженні Бориспільського міськрайонного суду знаходиться цивільна справа за позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про зобов’язання останнього не чинити перешкоди в користуванні земельною ділянкою та домоволодінням, що розташоване за адресою: с. Рогозів, Бориспільського району, Київської області, по вул. ХХХ, та зобов’язання звільнити належну їм на праві користування земельну ділянку.    

  Під час розгляду справи в суді, позивачі змінили підстави та предмет позову, пред’явивши вимогу до ОСОБА_1 про скасування Державного акту на право власності на земельну ділянку площею 0,25 Га для будівництва та обслуговування житлового будинку, яка знаходиться в с. Рогозів, Бориспільського району, Київської області, серія ЯЕ № XXXXXX, зареєстрований за № XXXXXXXXXXXX в Бориспільському районному відділі земельних ресурсів 7 вересня 2007 року, виданий на підставі рішення Рогозівської сільської ради від 24 квітня 2007 року та належить ОСОБА_1.  

В подальшому позивачами були остаточно змінені підстави та предмет позову, в якому останні пред’явили, крім вимоги, яка зазначена вище, вимоги щодо визнання незаконним та скасування рішення Рогозівської сільської ради від 19 червня 2006 року в частині наділення ОСОБА_1 земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, розміром 0,25 Га в с. Рогозів Бориспільського району Київської області по вул. ХХХ та рішення Рогозівської сільської ради від 24 квітня 2007 року в частині затвердження проектної документації та надання дозволу ОСОБА_1 роздрукувати державний акт на право власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, розміром 0,25 Га в с. Рогозів Бориспільського району Київської області по вул. ХХХ.

Крім того, позивачі об’єднали в одному позові, крім вказаних вище вимог, також іншу вимогу про визнання незаконним та скасування рішення Рогозівської сільської ради від 29 травня 2008 року в частині передачі у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_4 земельної ділянки розміром 0,15 Га для будівництва та обслуговування житлового будинку.       

Однак, відповідач вважає, що позовні вимоги ОСОБА_3 та ОСОБА_4, являються незаконними, безпідставними та необґрунтованими, крім того останні не надали суду необхідних належних та допустимих доказів наступним обставинам:

-         належності на праві користування земельної ділянки;

-         порушення відповідачами прав позивачів на землю внаслідок видачі ОСОБА_1 Державного акту на право власності на його земельну ділянку;

-         порушення Рогозівською сільською радою вимог земельного та іншого законодавства України під час прийняття нею рішень про затвердження проекту землеустрою та передання земельної ділянки у власність ОСОБА_1;

-         не дотримання відповідачами актів законодавства України під час розроблення технічної документації із землеустрою щодо складання вказаного Державного Акту на право власності на земельну ділянку;

-         відповідних правових норм на підтвердження тих обставин, які зазначені в позові щодо погодження зовнішніх меж земельної ділянки;

-         підстав для скасування Державного акту на право власності на земельну ділянку;

а тому необхідно відмовити в задоволенні цього позову в повному обсязі, з наступних підстав:

Дійсно, як вбачається з наданих позивачами суду документів, 27 листопада 2006 року ОСОБА_5 передав у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_6 у рівних долях домоволодіння під № 1, що знаходиться в с. Рогозів, Бориспільського району, Київської області, по вул.ХХХ, яке належало ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 15 листопада 2006 року Бориспільською районною державною нотаріальною конторою та зареєстроване в Бориспільському районному бюро технічної інвентаризації, шляхом укладання договору купівлі-продажу, який посвічений приватним нотаріусом.    

Пізніше, 1 грудня 2006 року ОСОБА_6 передав у власність ОСОБА_4 1/2 частку житлового будинку з відповідною частиною господарських та побутових будівель і споруд за № 1, що знаходиться в с. Рогозів, Бориспільського району, Київської області, по вул.  ХХХа, шляхом укладання договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом.

При таких обставинах, позивачам, на момент звернення з цим позовом, належить на праві власності житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями  і спорудами (домоволодіння) № 1, що знаходиться в с. Рогозів, Бориспільського району, Київської області, по вул. ХХХ.

Однак, твердження позивачів про те, що внаслідок набуття позивачами права власності на житловий будинок та відповідні господарські будівлі та споруди, які нібито знаходяться на земельній ділянці, площею 0,30 Га, до позивачів перейшло право користування цією земельною ділянкою - є абсолютно безпідставні та необґрунтовані, що полягає в наступному.

В рахунок обґрунтування позивачами своїх вимог, останні посилаються на положення ст. 381 ЦК України, на підставі якої до них нібито перейшло право користування земельною ділянкою, площею 0,30 Га, оскільки, на їх думку, на підставі вказаних вище договорів купівлі-продажу та дарування відчужувалась садиба.

Як передбачено ст. 381 ЦК України, садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. У разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.

З правового аналізу наведеної вище норми випливає, що садиба включає в себе як земельну ділянку так і розташовані на ній житловий будинок з відповідними господарсько-побутовими спорудами і у випадку відчуження садиби відчужуються всі речі як одна річ, що є об’єктом цивільно-правових відносин.

Однак, як випливає з договору купівлі-продажу від 27 листопада 2006 року, відчужувалось домоволодіння, а саме житловий будинок, сарай, вбиральня та криниця. Аналогічно, як зазначено в договорі дарування від 1 грудня 2006 року, відчуженню підлягала 1/2 частина житлового будинку з відповідною частиною господарських та побутових будівель і споруд.

Тому, на підставі вказаних вище договорів не відчужувалась садиба як об’єкт права власності, оскільки попередній власник вказаного вище нерухомого майна, ОСОБА_5 не мав на праві власності земельну ділянку, яка знаходиться під житловим будинком та відповідними господарськими будівлями та спорудами, що є обов’язковим під час відчуження садиби як речі, що є об’єктом цивільних прав.

Юридичне поняття «домоволодіння» та «садиби» є абсолютно різними за своїм змістом, складом та значенням, оскільки «домоволодіння» охоплює власне житловий будинок та господарські споруди, на відміну від поняття «садиби», яка включає як житловий будинок з відповідними господарськими спорудами так і земельну ділянку.

Таким чином, для того, що позивачі набули права власності на садибу, її попередній власник, продавець, повинен був мати на праві приватної власності земельну ділянку, що повинно бути підтверджено, у встановленому актами законодавства України порядку, правовстановлюючим документом про право власності на землю, яким є Державний акт на право власності на земельну ділянку, оскільки з підстав передбачених ст. 381 ЦК України відчуженню підлягає і земельна ділянка, яка входить до складу садиби.

Проте, в матеріалах цивільної справи відсутні будь-які належні та допустимі докази, в рахунок наявності в попереднього власника домоволодіння, ОСОБА_7, права власності на земельну ділянку, площею 0,30 Га, на якій знаходиться житловий будинок з відповідною частиною господарських та побутових будівель і споруд за № 1, що знаходиться в с. Рогозів, Бориспільського району, Київської області, по вул. ХХХ.     

Крім того, одні обґрунтування позивачів суперечать іншим, а саме з одного боку позивачі обґрунтовують свої вимоги наявністю в них права користування земельною ділянкою, однак з іншого боку, як випливає з тієї ж ст. 381 ЦК України, у разі відчуження садиби, відчужується і земельна ділянка, що передбачає наявність права власності, а не користування в продавця та набуття права власності на земельну ділянку, у разу продажу садиби, покупцями.     

Тому, з наведених вище обставин можна зробити висновки про те, що позивачі придбали на підставі договорів купівлі-продажу та дарування саме житловий будинок, який у відповідності до ст. 380 ЦК України, є об’єктом права власності.      

Крім того, позивачі абсолютно необґрунтовано та безпідставно посилаються в рахунок набуття права користування земельною ділянкою на положення ст. 377 ЦК України, оскільки при переході прав на земельну ділянку, застосовуються в першу чергу спеціальні норми актів земельного законодавства України, які мають перевагу порівняно з актами цивільного права, зокрема.    

Дійсно, у відповідності до ч.2 ст. 377 ЦК України, якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Проте, на момент відчуження житлового будинку та господарських споруд діяла інша спеціальна норма акту земельного законодавства України, а саме ст. 120 ЗК України, яка передбачала, що при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування – на підставі договору оренди.

Аналогічним чином підходить до вирішення питання переходу права на земельну ділянку при переході права власності на будівлю і споруду судова практика Верховного суду України, який в п. п. «г» п. 18 своєї Постанови Пленуму «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16 квітня 2004 року за № 7 зазначив, що після 31 грудня 2001 р. право власності на земельну ділянку або її частину може переходити відповідно до ст. 120 ЗК на підставі цивільно-правових угод, а право користування — на підставі договору оренди, укладеного відповідно відчужувачем або набувачем.   

При таких обставинах, твердження позивачів, що внаслідок придбання житлового будинку та господарських споруд до них перейшло право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування – є безпідставним, необґрунтованим та таким, що суперечить вимогам ст. 120 ЗК України, положення якої діяльно в момент укладання вказаних вище договорів купівлі-продажу та дарування.

Тому, навіть припустити твердження позивачів, що Янковській Євдокії Гордіївні виділялась земельна ділянка, площею 0,30 Га, із земель комунальної власності територіальної громади села Рогозів, відповідною сільською радою, до позивачів по справі з підстав викладених вище не перейшло автоматично право користування вказаною вище земельною ділянкою, оскільки це суперечить вимогам ст. 120 ЗК України та судовій практиці Верховного суду України з тих підстав, що останні повинні в установленому законом порядку набути право користування земельною ділянкою. 

Також, навіть припускаючи, що позивачі мають право користування земельною ділянкою на якій знаходиться житловий будинок та господарські споруди, останні не можуть правомірно володіти та користуватись земельною ділянкою, площа якої складає 0,30 Га, оскільки п. «г» ч. 1 ст. 121 ЗК України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельної ділянки із земель комунальної власності для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд у селах – не більше 0,25 Га.

 Таким чином, позивачі правомірно мали б право користуватися земельною ділянкою комунальної власності с. Рогозів виключно в межах 0,25 Га, а не площею 0,30 Га, оскільки різницю в площі землі, яка складає 0,05 Га, позивачі мали б право користування виключно на платній основі на підставі договору оренди, про що останніми також не було надано належних та допустимих доказів вказаній обставині.            

Крім того, для того, щоб вимоги позивачів в частині поновлення порушеного права власності чи права користування земельною ділянкою, а також вимоги щодо визнання недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку з підстав порушення прав позивачів на їх земельну ділянку, підлягали судовому захисту в один із способів передбачений чинним законодавством, зокрема ст. 152 ЗК України, останні повинні мати необхідний обсяг прав та обов’язків щодо володіння та користування своєю землею, тобто позивачі повинні мати право власності чи право користування земельною ділянкою, площею 0,30 Га, яка знаходиться під житловим будинком № 1, по вул. ХХХ, в с. Рогозів, Бориспільського району, Київської області, а саме:  

У відповідності до ст. 125 Земельного кодексу України, право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації, а право на оренду земельної ділянки виникає після укладання договору оренди і його державної реєстрації, а також, як передбачено ч. 3 вказаної вище правової норми, приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.

Документ, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, згідно ч. 1 ст. 126 Земельного кодексу України, є державний акт, а право оренди землі, відповідно до ч.2 тієї ж правової норми, оформляється договором, який реєструється відповідно до закону.    

При таких обставинах, позивачі не надали суду документ, що посвідчує право власності чи право користування земельною ділянкою, площею 0,30 Га, яка знаходиться під житловим будинком № 1, по вул. ХХХ, в с. Рогозів, Бориспільського району, Київської області, яким є державний акт на право власності чи право користування на земельну ділянку, або ж договір оренди, а також не надав суду доказів відведення її меж у натурі.

Тому, обставини, які зазначають позивачі в своєму позові щодо наявності в них права власності чи права користування земельною ділянкою, мають бути підтверджені засобами доказування передбачені саме ст.ст. 125, 126 Земельного кодексу України і не можуть бути підтверджені іншими засобами доказування, зокрема показами свідків іншими документальними доказами, які не є тими правовстановлюючими документами, перелік яких встановлений вказаними вище нормами акту земельного законодавства України.    

Таким чином, позивачі не мають законного права власності чи права користування земельною ділянкою, площею 0,30 Га, яка знаходиться під їх житловим будинком та господарськими спорудами, а тому ні відповідачі ні будь-які інші особи не можуть порушити чи позбавити позивачів у будь-який спосіб жодних прав на земельну ділянку.

Позивачі по справі, здійснюють користування земельною ділянкою, на якій знаходиться житловий будинок та господарські споруди, без жодних на те правових підстав, тобто здійснюють виключно фактичне користування земельною ділянкою, яка на момент розгляду справи в суді належить територіальній громаді села Рогозів, від іменні та в інтересах якої суб’єктом права комунальної власності виступає Рогозівська сільська рада.           

В той час, на підставі рішення Рогозівської сільської ради від 24 квітня 2007 року ОСОБА_1 була надана земельна ділянка, площею 0,25 Га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, на підставі якого, відповідачу був виданий Державний Акт на право власності на земельну ділянку, серія ЯЕ № XXXXXX, від 7 вересня 2007 року, в якому міститься план меж земельної ділянки та кадастровий номер земельної ділянки. Також, відповідачу були встановлені межі земельної ділянки в натурі у відповідності до плану меж земельної ділянки, який зазначений на зворотному боці Державного Акту на право власності на земельну ділянку.

При таких обставинах, відповідач, на момент звернення позивачів до суду з відповідними вимогами, здійснював володіння та користування земельною ділянкою, площею 0,25 Га, яка знаходиться в с. Рогозів, Бориспільського району, Київської області, та належить на праві приватної власності відповідачу, на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку.

Отже, обґрунтування позивачами своїх вимог тими обставинами, що внаслідок видачі ОСОБА_1 Державного Акту на право власності на земельну ділянку були порушені права позивачів на володіння та користування земельною ділянкою, площею 0,08 Га не відповідають вимогам вказаних вище актів земельного законодавства та практики застосування вказаних норм Верховним судом України, оскільки позивачі не мали та не мають жодних прав на земельну ділянку, на якій знаходиться їх житловий будинок та господарські споруди, про що, як було зазначено вище, останні не надали суду правовстановлюючого документу на землю, передбаченого ст. ст. 125, 126 ЗК України, який є єдиним належним та допустимим доказом наявності в позивачів права власності чи користування земельною ділянкою.    

В такому випадку, права позивачів, в частині позбавлення їх частини земельної ділянки, площею 0,08 Га, не були порушені жодним із відповідачем, про що позивачами не було надано належних та допустимих доказів в рахунок обґрунтування в цій частині своїх вимог, а також належного правового обґрунтування.

Позивачі в своєму позові надають цілий перелік правових норм Земельному кодексу України, Закону України «Про землеустрій» та Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю і право користування землею, договорів на право тимчасового користування землею та договорів оренди землі, затвердженої Наказом Державного комітету України по земельних ресурсах щодо поняття та змісту землеустрою, його види та принципи законодавчого регулювання, а також порядок розроблення технічної документації із землеустрою щодо складання документів що посвідчують право на земельну ділянку, її склад та підстави для видачі Державного акту на право власності на земельну ділянку.

Правовий аналіз вказаних вище положень актів законодавства України був наданий позивачами в своєму позові з метою доведення тих обставин, що під час розроблення технічної документації із землеустрою щодо складання документів що посвідчують право на земельну ділянку необхідно обов’язково погоджувати зовнішні межи земельної ділянки із суміжними землекористувачами, якими нібито є позивачі по справі.

Однак, звертаю увагу суд на те, що позивач не вказав у своєму позові жодної правової норми, зміст та положення якої вказували б на необхідність погодження зовнішніх меж земельної ділянки із суміжними землекористувачами під час розроблення технічної документації із землеустрою щодо складання документів що посвідчують право на земельну ділянку.

В зв’язку з цим, позивач не довів у встановленому цивільним процесуальним законом порядку вказані вище обставини щодо погодження меж земельної ділянки із суміжними землекористувачами, не надавши відповідної правової норми, яка б зобов’язувала ОСОБА_1, Рогозівську сільську раду чи Бориспільський районний відділ земельних ресурсів або ж інший орган чи особу в обов’язковому порядку погодити межі, а також не обґрунтував ту обставину, що не погодження зовнішніх меж земельної ділянки є підставою для відмови у видачі Державного акту на землю або ж визнання його недійсним. Також позивачі не надали докази тому, що документ про погодження зовнішніх меж земельної ділянки входить до переліку технічної документації із землеустрою, які є підставою для складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку.  

Більш того, п. 1.16 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю передбачає перелік документів, що містить технічна документація зі складання державного акта на право власності на земельну ділянку, яка не включає документ про погодження зовнішніх меж земельної ділянки із суміжними землекористувачами.

Крім того, вказаний вище нормативно-правовий акт не містить взагалі жодних положень щодо наявності документу про погодження зовнішніх меж земельної ділянки із суміжними землекористувачами як підставу для видачі Державного акту на право власності на земельну ділянку.

 Дійсно, п. п. 1.12., 1.14 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю передбачено, що складання державного акта на право власності на земельну ділянку або право постійного користування земельною ділянкою при передачі або наданні земельних ділянок громадянам, підприємствам, установам, організаціям та об’єднанням громадян всіх видів проводиться після перенесення в натуру (на місцевість) меж земельної ділянки та закріплення їх довгостроковими межовими знаками встановленого зразка за затвердженим в установленому порядку проектом відведення цієї ділянки. Довгострокові межові знаки передаються на зберігання власнику або користувачу земельної ділянки, про що складається відповідний акт. Акт складається у трьох примірниках, підписується власником або користувачем земельної ділянки, виконавцем робіт і представником районного (міського) відділу (управління) земельних ресурсів Держкомзему України. Один примірник додається до технічної документації зі складання відповідного державного акта, другий — передається виконавцю робіт, третій — видається разом з державним актом на землю власнику або користувачу земельної ділянки. Власник або користувач земельної ділянки попереджається про відповідальність за порушення чи знищення вказаних знаків.

Вказані вище положення щодо обов’язкового встановлення меж земельної ділянки в натурі до видачі Державного акту на право власності на земельну ділянку випливає із ст. 126 ЗК України та ст. ст. 55, 56 Закону України «Про землеустрій».

Однак, жодним із вказаних вище законодавчих актів України не передбачено погодження зовнішніх меж земельної ділянки із суміжними землекористувачами під час перенесення в натуру (на місцевість) меж земельної ділянки та закріплення їх довгостроковими межовими знаками встановленого зразка за затвердженим в установленому порядку проектом відведення цієї ділянки, за результатами чого складається Акт про передачу власнику на зберігання довгосторокових меж земельної діянки. Крім того, жодним законодавчим актом не передбачено обовязкове підписання вказаного акту сіміжним землекористувачем.

При таких обставинах, посилання позивачів на положення зазначених вище нормативно-правових актів України як на підставу обовязкового погодження зовнішніх меж земельної ділянки із суміжними земекористувачами є незаконними та безпідствними, оскільки не містять відповідних положень, а тому позивачі зробили абсолютно необгрунтовані висновки з приводу цього.

Більш того, звертаю увагу суд на те, що на зворотньому боці Державного Акту на праві вдасності на земельну ділянку відповідача міститься план земельної ділянки та відомості про опис її меж, у відповідності до яких земельна ділянка ОСОБА_1 межує із землями запасу сільської ради, землями сільскої ради та землями загального користування. Тобто, в цьому Державному акті на право влансості на землю відсутні такі землекористувачі як позивачі по справі, що свідчить про відсутність в них законного права користування землеьною ділянкою і в земельному кадастрі не містяться відомості про їх право користування землею з підстав відсутності відповідних правовстановлюючих документів, оскільки ця земля їм не виділялася в установленому законом порядку Рогозівською сільською радою.           

Крім того, навіть допускаючи те, що актами законодавства України було передбачено обовязкове погодження зовнішніх меж земельної ділянки із суміжними землекористувачами під час розроблення технічної документації із землеустрою щодо складання документів що посвідчують право на земельну ділянку чи видачі самого Державного акту або ж на будь-якому іншому етапі відведення земельної ділянки, в такому випадку погодження меж земельної ділянки відбувається саме із особами які мають статус «землекористувачів».

Як було зазначено вище в цьому письмовому запереченні, позивачі по справі не є законними користувачами земельної ділянки, на якій знаходиться їх житловий будинок, оскільки не мають документів, що посвідчують право користування земельною ділянкою, вичерпний перелік яких передбачений ст. 125, 126 ЗК України, і це право на землю не може бути підтверджено будь-якими іншими документами, які б свідчили про наявність права користування землею.

Таким чином, якщо навіть чинне законодавство України і містило б таке положення про погодження зовнішніх меж земельної ділянки із суміжними землекористувачами, такого погодження у позивачів по справі не потрібно було отримувати, оскільки законними користувачами землі вони не є, а лише фактично та без достатніх правових підстав користуються земельною ділянкою з підстав знаходження на ній житлового будинку.

Крім того, звертаю увагу суд на те, що якби чинним законодавством України було передбачено погодження зовнішніх меж земельної ділянки із суміжними землекористувачами, - сам по собі факт не погодження цих меж не є підставою для визнання недійсним Державного акту на право власності на земельну ділянку, оскільки така підстава може існувати лише за умови, що якщо внаслідок не погодження меж із суміжним землекористувачем, були порушені його права на земельну ділянку. Однак, як було зазначено вище, позивачі не мають жодних юридичних прав на землю, а тому їх право на володіння та користування земельною ділянкою, також не може бути порушене.                  

Крім того, звертаю увагу суд на те, що позивачі пред’явивши вимоги про визнання недійсним Державного акту на право власності на земельну ділянку, виданого ОСОБА_1, з підстав приватизації ним 0,08 Га землі, яка нібито належить на праві користування позивачам по справі, а також з підстав не погодження з позивачами зовнішніх меж земельної ділянки, безпідставно та необґрунтовано стверджують вказані обставини, оскільки без визначення та встановлення меж земельної ділянки в натурі не можливо об’єктивно та достовірно встановити наявність порушеного права позивачів на землю.   

Тому позивачі по справі не надали суду жодних доказів відведення їх земельної ділянки в натурі, її межі з відповідним позначеннями на плані, що повинен міститись в правовстановлюючому документі.

Навіть з цього випливає, що позивачі не маючи встановлених в натурі твердих меж землі вимагають їх погодження під час надання земельної ділянки відповідачу, що є повним абсурдом.      

Про вказані вище обставини, що зазначені в цьому запереченні, свідчить судова практика починаючи з 1997 року, а саме Верховний суд України в абз. 2 п. 99 Правових позицій, висловлених судовою колегією в цивільних справах України зазначив, що до одержання акта про права власності або право користування земельною ділянкою особа не має підстав вимагати усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою, звільнення її тощо.

 При таких обставинах, з підстав передбачених ст. ст. 152, 155 ЗК України, акт органу державної влади чи органу місцевого самоврядування може бути визнаний недійсним виключно за поєднання двох умов (обставин), а саме: якщо цей акт не відповідає вимогам закону та порушує права особи на земельну ділянку.

 Однак, як було зазначено вище, позивачі не надали жодних належних та допустимих доказів в рахунок обґрунтування своїх вимог щодо незаконності Державного акту на право власності на земельну ділянку, виданого на ім’я  відповідача, та як наслідок порушення прав користування позивачів на земельну ділянку, що виключає задоволення їх вимог в частині скасування цього Державного акту на землю.     

Також, звертаю особливу увагу суд на те, що вимоги позивачів щодо визнання незаконним та скасування рішення Рогозівської сільської ради від 19 червня 2006 року в частині наділення ОСОБА_1 земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, розміром 0,25 Га в с. Рогозів Бориспільського району Київської області по вул.ХХХ, рішення Рогозівської сільської ради від 24 квітня 2007 року в частині затвердження проектної документації та надання дозволу ОСОБА_1 роздрукувати державний акт на право власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, розміром 0,25 Га в с. Рогозів Бориспільського району Київської області по вул.ХХХ, а також рішення Рогозівської сільської ради від 29 травня 2008 року в частині передачі у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_4 земельної ділянки розміром 0,15 Га для будівництва та обслуговування житлового будинку не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки підвідомчі адміністративним судам, що полягає в наступному.

Як передбачено ст. 3 КАС України, справа адміністративної юрисдикції - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень;

 Тобто, справою адміністративної юрисдикції може бути переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб’єктами суспільства стосовно їхніх прав та обов’язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб’єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб’єктів, а ці суб’єкти відповідно зобов’язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб’єкта.

Поняття «суб’єкт владних повноважень» визначено у статті 3 КАС України - це органи державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Отже, необхідною та єдиною ознакою суб’єкта владних повноважень є здійснення цим суб’єктом владних управлінських функцій, при цьому ці функції повинні здійснюватись суб’єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.

У випадку, якщо суб’єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює вказані владні управлінські функції щодо іншого суб’єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС України ознак справи адміністративної юрисдикції, і, відповідно, не повинен вирішуватись адміністративним судом.

 Вказані вище положення були викладені у інформаційному листі Верховного суду України від 26 грудня 2005 року за № 3.2.-2005.

При таких обставинах, спір, який був переданий на вирішення Бориспільському міськрайонному суду позивачами по справі є адміністративним спором, а не цивільним, що полягає в наступному.

Відповідачем по справі є суб’єкт владних повноважень – орган місцевого самоврядування – Рогозівська сільська рада, яка в спірних правовідносинах виконує саме владні управлінські функції на основі законодавства.  

 Рогозівська сільська рада є органом місцевого самоврядування, яка діє на підставі Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та якій надано повноваження здійснювати від імені та в інтересах територіальної громади с. Рогозів функції права суб’єкта комунальної власності, зокрема здійснювати повноваження щодо володіння, користування та розпорядження землями в межах такої адміністративно-територіальної одиниці як село Рогозів.

Тобто, Рогозівська сільська рада здійснює владні управлінські функції на основі законодавства України, тобто на підставі Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», якій надано повноваження щодо управління майном територіальної громади, зокрема приймати рішення щодо передання громадянам України у власність земельних ділянок певною площею, в зв’язку з чим керує поведінкою таких суб’єктів.  

 Таким чином, в залежності від того як Рогозівська сільська рада реалізує свої владні повноваження щодо володіння, користування та розпорядження своїм майном, - особа отримує у власність чи їй буде відмовлено у наданні земельної ділянки площею, яка визначається відповідною радою. 

За таких умов, між позивачем та відповідачами відсутній цивільній спір, з якого випливав би спір про право, оскільки Рогозівська сільська рада знаходиться «при здійсненні владних управлінських функцій на основі законодавства».  

Тому, між позивачем та відповідачем, Рогозівською сільською радою, не виник спір про право, оскільки останній наділений повноваженнями щодо володіння, користування та розпорядженням землями комунальної власності, на підставі чинного законодавства України як орган місцевого самоврядування наділений владними управлінськими функціями з цього приводу.

Тим більше, звертаю увагу суд на те, що спір про право може бути лише в тому випадку, коли б позивач пред’явив вимогу у своєму позові спрямовано на визнання права на якусь річ, майно чи немайнові права.

У відповідності до ч.1 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

При таких обставинах, у відповідності до ч.1  ст. 18 КАС України, місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією із сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні окружним адміністративним судам.

Тобто, спір який переданий на вирішення суду підсудний та підвідомчий саме Бориспільському міськрайонному суду, який являється місцевим загальним судом як адміністративним судом, однак спір не може бути вирішений Бориспільським міськрайонний судом як судом цивільної юрисдикції.  

Таким чином в п. 1 ч.1 ст. 17 КАС України передбачено, що компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії) дій чи бездіяльності.

У відповідності до п. 2 ч.3 ст. 105 КАС України, адміністративний позов може містити вимогу про скасування або визнання нечинним рішення відповідача – суб’єкта владних повноважень повністю або окремих його положень.   

З положень вказаних вище статей Законів випливає, що позивач має право пред’явити виключно в адміністративному позові вимогу про визнання незаконними та скасування рішень Рогозівської сільської ради. 

Крім того, необхідно врахувати положення ч.2 ст. 2 КАС України, якою передбачено, що  до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На момент звернення позивача до Бориспільського міськрайонного суду в порядку цивільного судочинства, іншого порядку судового провадження щодо оскарження рішень Рогозівської сільської ради – не встановлено.

При таких обставинах, провадження у справі в частині пред’явлення вимог позивачем щодо скасування рішень Рогозівської селищної ради, з підстав передбачених п.1 ст. 205 ЦПК України – підлягає закриттю, як така, що не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.  

Також, звертаю увагу суд на те, що не зважаючи на не підвідомчість вимог позивачів щодо скасування рішень Рогозівської сільської ради, позивачами не було надано жодних обґрунтованих підстав для скасування вказаних вище рішень, зокрема порушення Рогозівською сільською радою вимог актів законодавства України під час прийняття вказаних рішень та порушення прав позивачів, внаслідок прийняття таких рішень, зокрема:    

У відповідності до ст. 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права та інтереси.

Тому, згідно п.10 ч.2 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого немайнового або майнового права та інтересу, шляхом визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права та інтереси.                 

Крім того, в ч.2 ст. 77 Закону України «Про місцеве самоврядування» передбачено, що спори про поновлення порушених прав юридичних та фізичних осіб, що виникають в результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування вирішуються в судовому порядку.

Таким чином, позивачем не було зазначено в позові, які норми актів земельного та іншого законодавства України було порушено Рогозівською сільською радою під час прийняття оскаржуваних рішень та які, при цьому, порушені права позивачів.

Позивачі по справі зазначили в своєму позові лише припущення та якусь незрозумілу непослідовність у своїх діях, що не може слугувати підставою для скасування вказаних в позові рішень Рогозівської сільської ради.

При таких обставинах, на підставі вищевикладеного та керуючись ст. 128 та п.1 ст. 205 ЦПК України - 

П Р О Ш У:

1.                 Відмовити ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в задоволенні позову до ОСОБА_1 про скасування Державного акту на право власності на земельну ділянку площею 0,25 Га для будівництва та обслуговування житлового будинку, яка знаходиться в с. Рогозів, Бориспільського району, Київської області, серія ЯЕ № XXXXXX, зареєстрований за № XXXXXXXXXXXX в Бориспільському районному відділі земельних ресурсів 7 вересня 2007 року, виданий на підставі рішення Рогозівської сільської ради від 24 квітня 2007 року та належить ОСОБА_1 - в повному обсязі.   

2.                 Провадження по справі в частині вимог щодо визнання незаконним та скасування рішення Рогозівської сільської ради від 19 червня 2006 року в частині наділення ОСОБА_1 земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, розміром 0,25 Га в с. Рогозів Бориспільського району Київської області по вул.ХХХ, рішення Рогозівської сільської ради від 24 квітня 2007 року в частині затвердження проектної документації та надання дозволу ОСОБА_1 роздрукувати державний акт на право власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, розміром 0,25 Га в с. Рогозів Бориспільського району Київської області по вул.ХХХ, а також про визнання незаконним та скасування рішення Рогозівської сільської ради від 29 травня 2008 року в частині передачі у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_4 земельної ділянки розміром 0,15 Га для будівництва та обслуговування житлового будинку – закрити, як такі, що не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.  

18 вересня 2008 року. 

 

Представник відповідача,

якій діє на підставі довіреності                _______________           Ковальчук С.М.

                                                                                 (підпис)   

Голоси відсутні

Коментарі

ПЛЕНУМ ВИЩОГО СПЕЦІАЛІЗОВАНОГО СУДУ УКРАЇНИ З РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ І КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ ПОСТАНОВА 01.03.2013 № 3 Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ ................... 7. Земельні відносини, суб'єктами яких є фізичні чи юридичні особи, органи місцевого самоврядування, органи державної влади, а об'єктами - землі у межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї), регулюються земельним і цивільним законодавством на принципах забезпечення юридичної рівності прав їх учасників, забезпечення гарантій прав на землю (стаття 1 ЦК, статті 2, 5 Земельного кодексу України; далі - ЗК). Захист судом прав на землю у цих відносинах здійснюється способами, визначеними статтями 16, 21, 393 ЦК, статтею 152 ЗК, у тому числі шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування. Відповідно до цього спори, що виникають із земельних відносин, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, незважаючи на участь у них суб'єкта владних повноважень, згідно зі статтею 15 ЦПК розглядаються в порядку цивільного судочинства. Це стосується, наприклад, позовів про визнання недійсними рішень органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування щодо видання дозволу на виготовлення (розроблення) проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, вирішення інших питань, що відповідно до закону необхідні для набуття і реалізації права на землю, про надання чи передачу земельної ділянки у власність або користування чи невирішення цих питань, припинення права власності чи користування землею (статті 116, 118, 123, 128, 131, 144, 146, 147, 149, 151 ЗК та інші), крім спорів, передбачених частиною першою статті 16 Закону України від 17 листопада 2009 року № 1559-VI "Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності", про цивільну відповідальність за порушення земельного законодавства (статті 210, 211 ЗК), про повернення самовільно зайнятих земельних ділянок (стаття 212 ЗК)....

Додати новий коментар

Увага !
Відповідь на дане питання необхідно надати задля уникнення публікування «спам» інформації