Скарга на постанову державного виконавця про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження

   До Бориспільського міськрайонного суду 

         Київської області

 

                                                   Заявник:             ОСОБА_1,

зареєстроване місце проживання:

АДРЕСА_1. 

 

                           Представник

     Заявника:Адвокат, Ковальчук Степан Миколайович,

місце знаходження:

АДРЕСА_2             

                                                              

                                    суб’єкт оскарження:       Відділ державної виконавчої служби

                                                                                  Бориспільського міськрайонного управління

юстиції в Київській області

                                                                            АДРЕСА_3        

 

С К А Р Г А

На постанову державного виконавця відділу державної виконавчої служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 29 вересня 2010 року

На підставі рішення Бориспільського міського суду Київської області від 12 грудня 2001 року по справі № 2-5392 з ОСОБА_1 стягнуто на користь ОСОБА_3 аліменти на утримання неповнолітньої дитини, ОСОБА_4 в розмірі 1/4 частини всіх видів його заробітку, починаючи з 12 грудня 2001 року до досягнення дочкою повноліття.

На підставі вказаного вище рішення суду, Бориспільським міським судом був виданий виконавчий лист, а 5 листопада 2007 року був виданий дублікат виконавчого листа, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 аліменти на утримання неповнолітньої дитини, ОСОБА_4 в розмірі 1/4 частини всіх видів його заробітку.

 На підставі виконавчого документу та відповідної заяви ОСОБА_3, державним виконавцем відділом державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві було відкрито виконавче провадження.

9 вересня 2008 року державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві було винесено Постанову про закінчення виконавчого провадження, з підстав передбачених п. 10 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження».

В зв’язку з цим, ОСОБА_3 звернулася до відділу державної виконавчої служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції в Київській області із заявою про відкриття виконавчого провадження на підставі дублікату виконавчого листа від 5 листопада 2007 року № 2-5392, виданого Бориспільським міським судом 19 грудня 2001 року.

Державний виконавець відділу державної виконавчої служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції в Київській області, ОСОБА_5, 25 вересня 2008 року виніс Постанову про відкриття виконавчого провадження за № XXXXXXX про примусове стягнення на підставі виконавчого листа №2-5392 від 19 грудня 2001 року з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 аліменти на утримання неповнолітньої дитини, ОСОБА_4 в розмірі 1/4 частини всіх видів його заробітку, починаючи з 12 грудня 2001 року до досягнення дочкою повноліття. 

29 вересня 2010 року державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції в Київській області, ОСОБА_6 була винесена постанова про арешт майна божника та оголошення заборони на його відчуження в межах виконавчого провадження № XXXXXXX.

На підставі п.1 вказаної вище постанови, державний виконавець наклав арешт на квартиру № 21, що знаходиться по вул. ХХХ, та належить боржнику, ОСОБА_1, який проживає за адресою: м. Бориспіль, АДРЕСА_1.                         

Тому, заявник вважає, що вказана вище Постанова державного виконавця відділу державної виконавчої служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції в Київській області, ОСОБА_6, про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 29 вересня 2010 року винесена з грубим порушенням вимог Закону України «Про виконавче провадження» та інших актів законодавства, які регулюють питання випадків, підстав та умов накладання арешту на майно під час примусового виконання виконавчого документу, а тому така постанова державного виконавця є незаконною та підлягає скасуванню, і є такою, що порушує права та інтереси заявника на вільне володіння користування та розпорядження його майном, яким є квартира, що належить заявнику на праві спільної власності, що полягає в наступному.

 За загальним правилом, що передбачене ч.1 ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року, звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

У відповідності до ч.1 ст. 55 Закону України «Про виконавче провадження», арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

Тому, як випливає з оскаржуваної постанови, державний виконавець виніс її на підставі ч.1 ст. 55 Закону України «Про виконавче провадження».

 Отже, п.1 ч.6 ст. 55 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що арешт застосовується для забезпечення збереження майна боржника, що підлягає наступній передачі стягувачеві або реалізації.

 В той час, ч. 7 ст. 55 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що вилучення арештованого майна з передачею його для реалізації проводиться у строк, встановлений державним виконавцем, але не раніше, ніж через п’ять днів після накладання арешту.

При таких обставинах, з наведених вище норм Закону України «Про виконавче провадження» випливає, що у випадку відмови боржника здійснити або ж здійснювати виплату заборгованості за виконавчим листом чи сплати періодичних платежів, обов’язок виконання якого випливає з виконавчого документу, державний виконавець має право звернути стягнення на майно боржника, шляхом накладання арешту, вилучення його в боржника та здійснити його реалізацію з метою виконання виконавчого документу.

При таких обставинах, державний виконавець накладає арешт на майно виключно з метою його подальшої обов’язкової реалізації для виконання виконавчого документу, що випливає із мети та завдання виконавчого провадження.

Однак, державний виконавець наклавши арешт на квартиру не мав та не має на меті реалізовувати її, а лише наклав його з метою забезпечення виконання виконавчого документу. При цьому, як випливає з положення ч. 7 ст. 55 Закону України «Про виконавче провадження», державний виконавець після накладання арешту майна зобов’язаний встановити строк вилучення та наступної передачі на реалізацію арештованого майна, чого і не було здійснено державним виконавцем.

Таким чином, актами законодавства України не передбачено та не надано державному виконавцю повноважень накладати арешт на майно з метою забезпечення виконання виконавчого документу тобто безстрокового його збереження шляхом заборони його відчуження, оскільки це суперечить загальним засадам та завданням здійснення виконавчого провадження та положенню ст. ст. 50, 55 Закону України «Про виконавче провадження», яким читко передбачено, що арешт накладається виключно з метою збереження мана для його вилучення та подальшої реалізації, а тому державний виконавець зобов’язаний був встановити строк такого вилучення та подальшої його реалізації, який тісно пов'язаний з постановою про арешт майна та перебіг такого строку починається з моменту її винесення.        

Крім того, ч.2 ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що стягнення за виконавчими документами в першу чергу звертається на кошти боржника в гривнях та іноземній валюті, інші цінності, в тому числі кошти на рахунках та вкладах боржника в установах банків та інших кредитних організаціях, на рахунки в цінних паперах у депозитаріях цінних паперів.

В той час, як передбачено ч.5 ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження», у разі відсутності у боржника коштів та цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржникові інше майно, за винятком майна, на яке згідно з законом не може бути накладено стягнення. Боржник має право вказати ті види майна чи предмети, на які необхідно звернути стягнення в першу чергу. Остаточно черговість стягнення на кошти та інше майно боржника визначається державним виконавцем.

Також, у відповідності до ст. 56 Закону України «Про виконавче провадження», під час проведення опису боржник має право зазначити ті види майна або предмети, на які слід звернути стягнення в першу чергу.

Отже, звертаю увагу суд на те, що вказаним вище Законом передбачено відповідний порядок звернення стягнення на майно боржника, яким встановлено, що стягнення за виконавчим документом в першу чергу звертається на кошти, а у випадку відсутності грошових коштів, звертається стягнення на інше майно, при цьому боржник попередньо має право вказати на ті види майна чи предмети, на які необхідно звернути стягнення в першу чергу, і як наслідок державний виконавець визначає остаточну черговість звернення стягнення на майно боржника, накладаючи на нього арешт з метою подальшої його реалізації.

Однак, державний виконавець відділу державної виконавчої служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції Київської області, наклавши арешт на квартиру боржника, попередньо не надав можливість визначити боржнику на яке майно необхідно в першу чергу звертати стягнення, оскільки у заявника крім частки квартири № 21, що знаходиться вул. ХХХ, є і інше майно на яке може бути звернено стягнення, зокрема транспортний засіб, Ford Tranzit, 2001 року випуску, та інше майно домашнього вжитку та майно, що перебуває у власності боржника, що свідчить про вчинення державним виконавцем дій, які порушують вимоги ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження». 

Також, у відповідності до ч.2 ст. 55 Закону України «Про виконавче провадження», державним виконавцем за постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження може бути накладений арешт у межах суми стягнення за виконавчими документами з урахуванням витрат, пов’язаних з проведенням виконавчих дій на виконання на все майно боржника або на окремо визначене майно боржника.

Однак, звертаю увагу суд на те, що державний виконавець не повідомляв боржника про наявність в нього суми боргу на час накладання арешту на квартиру. Як стало відомо заявнику після ознайомлення з виконавчим провадженням, що в нього сума заборгованості з 2001 року по сьогоднішній день складає близько 20 000 грн.

В той час, звертаю увагу суд на те, що арешт може бути накладений лише в межах суми стягнення, яка складає 20 000 грн., в той час як арешт був накладений на всю квартиру № 21, яка знаходиться в по вул. ХХХ, як випливає з п.1 Постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 29 вересня 2010 року за № XXXXXXX.

 Дійсна вартість квартири № 21, яка знаходиться по вул. ХХХ, на сьогоднішній день складає приблизно 60 000 – 70 000 доларів США, що в значну кількість разів перевищує суму заборгованості по аліментах, яка складає близько 20 000 грн.

Тому, накладання державним виконавцем арешту на квартиру, яка значно перевищує заборгованість за аліментами, є неправомірним, а винесення відповідної постанови про арешт квартири та оголошення заборони на її відчуження суперечить вимогам ч.2 ст. 55 Закону України «Про виконавче провадження», якою читко передбачено, що арешт може бути накладено лише в межах суми стягнення.

Тому, державним виконавцем в рахунок забезпечення виконання виконавчого листа було накладено арешт на квартиру, що належать боржнику, це тоді як заборгованість за аліментами складає 20 000 грн., що знову свідчить про порушення державним виконавцем вимог ч.2 ст. 55 Закону України «Про виконавче провадження», якою читко передбачено, що арешт може бути накладено лише в межах суми стягнення. 

Також, звертаю увагу суд на те, що Постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 29 вересня 2010 року накладено арешт на всю квартиру № 21, що знаходиться по вул. ХХХ, про що зазначено в п. 1 вказаної постанови.

В той час, як передбачено довідкою Комунального підприємства «Бориспільське бюро технічної інвентаризації», що міститься в матеріалах виконавчого провадження, квартира № 21, що знаходиться по вул. ХХХ належить на праві спільної сумісної власності як ОСОБА_1 так і іншим особам, а саме ОСОБА_4 та ОСОБА_7, набутої на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно за № XXXXX, виданого виконавчим комітетом Бориспільської міської ради 10 вересня 2007 року.

В той час, як було зазначено вище, що ч.5 ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що у разі відсутності у боржника коштів та цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржникові інше майно, за винятком майна, на яке згідно з законом не може бути накладено стягнення.

Також, відповідно до ч.1 ст. 55 Закону України «Про виконавче провадження», арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

При таких обставинах, державний виконавець має право накладати арешт виключно на те майно, що належить на праві власності боржнику, однак як випливає з довідки БТІ, яка  мститься в матеріалах виконавчого провадження, що квартира № 21, що знаходиться по вул. ХХХ, належить на праві спільної сумісної власності ще іншим трьом особам, а тому накладання арешту на всю квартиру є незаконним, а винесення такої постанови порушує вимоги ст. ст. 50, 55 Закону України «Про виконавче провадження», крім того порушує права та інтереси інших співвласників квартири, яким майно, квартира, належить на праві власності, що є неприпустимим. 

Більш того, як передбачено ч.2 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження», у разі неможливості стягнення аліментів із заробітної плати чи інших доходів боржника протягом трьох місяців підряд, якщо боржник не працює і не одержує доходів, стягнення звертається на майно боржника.

 Насамперед звертаю увагу суд на те, що боржник майже кожного місця здійснював перерахування (сплату) аліментів на користь ОСОБА_3 на утримання неповнолітньої дитини в розмірі від 100 – 700 грн. виходячи з того доходу, який ним був отриманий в тому чи іншому місяці від тимчасових заробітків на тій чи іншій роботі. При цьому, заявник не має можливості на сьогоднішній день займатися таким видом діяльності як транспортними перевезеннями, оскільки його автомобіль був пошкоджений в дорожньо-транспортній пригоді 28 квітня 2009 року, а особа, яка заподіяла збитки, не відшкодувала шкоду заподіяну заявнику, про що свідчить рішення Бориспільського міськрайонного суду від 7 квітня 2010 року. Тому, автомобіль заявника не відповідає технічним вимогам необхідним для здійснення такого виду діяльності як транспортні перевезення.  

 Таким чином, заявник хоч і не має постійно місця роботи, однак має незначні та мінливі доходи, з яких здійснює відрахування аліментів на користь своєї колишньої дружини майже кожного місця.

 За таких умов, виходячи з вимог, що передбачені ч.2 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження»,  у державного виконавця були відсутні підстави для накладання арешту на квартиру, оскільки боржник майже кожного місяця здійснював перерахування аліментів та має мінливий дохід з якого перераховує їх на користь ОСОБА_3.

 Більш того, звертаю увагу суд на те, що державним виконавцем невірно та в супереч вимогам ч.3 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» був здійснений розрахунок заборгованості з аліментів, оскільки державним виконавцем за основу був взятий середній заробіток від такого виду діяльності як перевезення (транспорт), виходячи нібито з того, що такий вид діяльності був останньою роботою заявника. Однак, зауважу, що вказаною вище нормою передбачено, що якщо боржник не працював, заборгованість визначається виходячи з середньої заробітної плати для даної місцевості, в той час як жодним нормативно-правовим актом України не передбачено визначення заборгованості від тієї середньої заробітної плати, яка встановлена в галузі останнього місяця роботи боржника. 

Крім того, у випадку настання обставин зазначених в ч.2 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження», державний виконавець здійснює звернення стягнення на майно боржника в загальному порядку, що передбачено ст. 50, 55, 56 Закону України «Про виконавче провадження» та було зазначено вище в цій скарзі.

У відповідності до ч.1 ст. 385 ЦПК України, скаргу може бути подано до суду у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав чи свобод.

 Враховуючи те, що Постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження була винесена 29 вересня 2010 року, перебіг строку на її оскарження починається з наступного дня і закінчується 10 жовтня 2010 року, який припадає на вихідний день «неділю», а тому з підстав передбачених ч.3 ст. 70 ЦПК України, останнім днем строку є перший після вихідного дня робочий, тобто понеділок 11 жовтня 2010 року.  

В зв’язку з тим, що така постанова державного виконавця є незаконною та підлягає скасуванню, вона, крім того порушує права та інтереси заявника на вільне володіння користування та розпорядження його майном, яким є квартира, що належить заявнику на праві приватної власності.

Тому на підставі ст.ст. 3, 4, 38, 42, 44, 57, 58, 59, 64, 383-385 Цивільного процесуального кодексу України, ст.ст. 50, 55, 56, 74 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року, -

П Р О Ш У:

1. Визнати неправомірною та скасувати Постанову державного виконавця відділу державної виконавчої служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції в Київській області, Гой Я.П, про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 29 вересня 2010 року по виконавчому провадженню № XXXXXXX, на підставі якої накладено арешт на квартиру № 21, яка знаходиться по вул. ХХХ.

ДОДАТКИ:

1.      Копія скарги на Постанову державного виконавця від 29 вересня 2010 року – 1 примір.;

2.      Копія Постанови державного виконавця від 29 вересня 2010 року по виконавчому провадженню № XXXXXXX – 2 примір.;

3.      Копія виконавчого листа Бориспільського міського суду – 2 примір.;

4.      Копія Постанови про закінчення виконавчого провадження від 9 вересня 2008 року – 2 примір.;

5.      Копія Постанови про відкриття виконавчого провадження від 25 вересня 2008 року – 2 примір.;

6.      Копія Довідки КП «Бориспільське бюро технічної інвентаризації» від 29 вересня 2010 року за № 158 – 2 примір.;

7.      Копія Постанови державного виконавця від 27 липня 2010 року по виконавчому провадженню № XXXXXXX – 2 примір.;

8.      Копія Довіреностей на представництво та захист інтересів заявника у судах – 2 примір.;

9.      Квитанція про сплату державного мита за подання скарги до суду.

10. Квитанція про сплату витрат на Інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у суді. 

11 жовтня 2010 року

Представник заявника,

який діє на підставі довіреності

 

______________

(підпис)

 

 

Ковальчук С.М. 

 

Average: 4.5 (2 голоси)

Коментарі

Ваша, заява досить не погана і може слугувати добрім прикладом для складання, але є помилки щодо статей. Наприклад, я шукаю частину 7 статті 57, а вона у Вас іменована ч. 7 статті 55... Але відповідь на питання, які я ставив так і не отримав... Яка практика оскарження у разі вилучення державним виконавцем майна до спливу п"ятиденного строку після накладення арешту...

Додати новий коментар

Увага !
Відповідь на дане питання необхідно надати задля уникнення публікування «спам» інформації