Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції у цивільній справі про зміну формулювання причин звільнення працівника з роботи та відшкодування моральної шкоди

 

            До Апеляційного суду Київської області

                        через Бориспільський міськрайонний суд

                        Київської області  

 

Позивач:    ОСОБА_1,

                                                                                   місце проживання: АДРЕСА_1

            Бориспільський район, с. Іванків,

             

    Представник

                                             позивача:     Адвокат, Ковальчук Степан Миколайович,

місце проживання:

АДРЕСА_2    

 

                                                      Відповідач:     Відкрите акціонерне товариство

Комерційний банк «НАЗВА_1»,

місце знаходження:

АДРЕСА_3

 

       Третя особа без самостійних вимог

            щодо предмету спору на стороні

                                                відповідача:      Виконуючий обов’язки директора філії

Відкритого акціонерного товариства

Комерційного банку «НАЗВА_1»

місце знаходження:

АДРЕСА_4

 

                                                                           Цивільна справа № X-XXXX/XX

 

Заява про апеляційне оскарження рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 17 червня 2010 року по справі № X-XXXX/XX – подана «23» червня 2010 року.

 

А П Е Л Я Ц І Й Н А     С К А Р Г А

на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області

від 17 червня 2010 року по справі № X-XXXX/XX

17 червня 2010 року Бориспільський міськрайонний суд Київської області ухвалив рішення по справі за позовом ОСОБА_1 до Відкритого акціонерного товариства Комерційний банк «НАЗВА_1», за участі третьої особи без самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача, виконуючого обов’язки директора філії Відкритого акціонерного товариства Комерційний банк «НАЗВА_1», про зміну формулювання причин звільнення працівника з роботи та відшкодування моральної шкоди.

Суд першої інстанції своїм рішенням відмовив ОСОБА_1 у задоволенні його позову в повному обсязі, встановивши що його вимоги є безпідставними та необґрунтованими.

Однак, позивач вважає, що рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 17 червня 2010 року по справі № X-XXXX/XX ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, при цьому, суд не повно з’ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам, не сприяв повному, об’єктивному та неупередженому її розгляду, що призвело до ухвалення судом незаконного та необґрунтованого рішення, яке більш того не відповідає фактичним обставинам справи.

За таких умов, рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 17 червня 2010 року по цивільній справі № X-XXXX/XX необхідно скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов ОСОБА_1 в повному обсязі, за наступних підстав.  

______________________________

1.                 Дійсно, як було встановлено під час розгляду справи в суді першої інстанції, що 16 квітня 2007 року на підставі Наказу № XXX-п Філії відкритого акціонерного товариства Комерційного банку «НАЗВА_1» ОСОБА_1 був призначений на посаду цього підприємства менеджером по роботі з фізичними особами відділення № XX.  

З 3 вересня 2007 року на підставі Наказу № XXXX-п Філії відкритого акціонерного товариства Комерційного банку «НАЗВА_1», ОСОБА_1 був переведений на посаду менеджера по роботі з фізичними особами відділення № XX.       

Однак, 29 січня 2010 року на підставі Наказу № XX-п, виданого виконуючим обов’язки директора Філії відкритого акціонерного товариства Комерційного банку «НАЗВА_1», ОСОБА_1 звільнено із займаної посади менеджера по роботі з фізичними особами відділення № XX, на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України, у зв’язку із вчиненням ним прогулу без поважних причин, про що свідчить запис в трудовій книжці позивача від 29 січня 2010 року за № X.                  

 Цьому передувала ситуація, яка виникла у вересні місці 2009 року у відділенні банку № XX, та яка полягала в тому, що колишній працівник банку та фізична особа ОСОБА_3, зняли з рахунку банківської установи грошові кошти за підробленим паспортом іншого громадянина. Після звернення дійсного власника грошових коштів, які знаходились на рахунку в банку «НАЗВА_1», було розпочато службове розслідування, внаслідок чого позивача та ряд інших працівників банку викликала служба безпеки банку, керівництво філії відкритого акціонерного товариства комерційного банку «НАЗВА_1» з метою встановлення обставин пов’язаних з тим, що працівниками відділення № XX, в якому працював позивач, було незаконно видано грошові кошти фізичній особа, яка мала паспорт громадянина ОСОБА_3, внаслідок чого були заподіяні збитки як власнику цих коштів так і банку. 

Внаслідок постійних перевірок відділення № XX, без кінцевих пояснень, поїздок з відділення № XX до філії відкритого акціонерного товариства комерційного банку «НАЗВА_1» та правоохоронних органів, позивач захворів запаленням легень, в результаті чого перебував на лікарняному в період часу починаючи з 26 листопада 1009 року по 14 січня 2010 року, про що свідчать листи непрацездатності, видані Іванківською медамбулаторією.

14 січня 2010 року ОСОБА_1 взяв один додатковий день відпочинку із збереженням середньої заробітної плати, оскільки 26 жовтня 2009 року позивач здавав кров як донор, про що свідчить довідка щодо надання донорам пільг за № XXX, видана на ім’я ОСОБА_1, у відповідності до якої, а також згідно Закону України «Про донорство крові та її компонентів», позивачу, після кожного дня здачі крові, надається додатковий день відпочинку із збереженням середньої заробітної плати. За бажанням донора цей день може бути приєднано до щорічної відпустки або використано в інший час протягом року.

В зв’язку з тим, що позивач, після перенесеної хвороби, 14 січня 2010 року почував себе ще не досить добре, вирішив скористатися своїм правом, передбаченим Законом України «Про донорство крові та її компонентів», та використати наданий йому цим законом один день відпочинку саме 14 січня 2010 року.

Однак, 14 січня 2010 року позивач знову відчув погіршення стану здоров’я, в результаті чого змушений був звернутися до Бориспільської ЦРЛ зі скаргою на свій стан здоров’я, внаслідок чого позивачу був встановлений діагноз пов'язаний із ускладненням перебігу захворювання, яке нещодавно переніс, що призвело до лікування в стаціонарному режимі, в період часу починаючи з 15 січня 2010 року по 22 січня 2010 року, про що свідчить лист непрацездатності виданий Бориспільською ЦРЛ.                                

 9 грудня 2009 року позивач, в період своєї тимчасової непрацездатності, звернувся на ім’я виконуючого обов’язки філії відкритого акціонерного товариства комерційного банку «НАЗВА_1» із заявою про звільнення за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України, яка була направлена рекомендованим листом із зворотнім повідомленням та яка була отримана відповідачем 12 грудня 2009 року.

13 січня 2010 року позивач звернувся на ім’я виконуючого обов’язки філії відкритого акціонерного товариства комерційного банку «НАЗВА_1» із заявою про направлення на його адресу Наказу про звільнення його за власним бажанням та трудову книгу із записом про звільнення позивача за власним бажанням.

Оскільки, позивачу не були направлені Наказ про звільнення та трудова книжка, останній, після завершення лікування, 24 січня 2010 року з’явився до відділу кадрів філії відкритого акціонерного товариства комерційного банку «НАЗВА_1» з метою отримання Наказу про звільнення його за власним бажанням та трудової книжки з відповідним записом в ній щодо звільнення працівника за власним бажанням, однак йому повідомили, що його вже звільнено з роботи, однак не за власним бажанням. При цьому підставу звільнення так і не повідомили, а надати копію Наказу про звільнення з роботи та трудову книжку відмолись, мотивуючи тим, що це питання вирішується керівництвом філії та центральним офісом Відкритого акціонерного товариства комерційного банку «НАЗВА_1».  

В зв’язку з цим, позивач протягом часу починаючи з 24 січня 2010 року по 29 січня 2010 року постійно змушений був звертатися то до відділу кадрів філії відкритого акціонерного товариства комерційного банку «НАЗВА_1», то до центрального офісу Відкритого акціонерного товариства комерційного банку «НАЗВА_1» з приводу отримання відомостей щодо підстави звільнення з роботи та отримання Наказу про звільнення і трудову книжку, оскільки керівництво банку постійно затягувало вирішення питання щодо підстав звільнення позивача з роботи, а окремі працівники банківської установи повідомляли позивачу, що керівництво вирішує питання звільнення ОСОБА_1 чи за п.2 ст. 40 КЗпП України в зв’язку із втратою довіри чи на підставі п.4 ст. 40 КЗпП України, яка передбачає прогул без поважних причин. 

Нарешті 29 січня 2009 року позивач мав можливість отримати Наказ про звільнення, в якому зазначено, що ОСОБА_1 звільнити на підставі п.4 ст. 40 КЗпП України, за прогул без поважних причин, у зв’язку із відсутністю його нібито 14, 25, 26, 27, 28 січня 2010 року на робочому місце без поважних причин, підставою чого нібито слугували Акт № X від 14.01.2010 року, Акт № X від 25.01.2010 року, Акт № X від 26.01.2010 року, Акт № X від 27.01.2010 року, Акт № X від 28.01.2010 року, Акт № X від 29.01.2010 року.

Під час ознайомлення ОСОБА_1 29 січня 2009 року з Наказом про звільнення його на підставі п.4 ст. 40 КЗпП України, за прогул без поважних причин, останній зазначив у наказі, що категорично незгоден з підставами звільнення.

______________________________

2.                 Суд першої інстанції відмовляючи позивачеві у задоволенні його вимог послався на те, що «… після закінчення 14 денного строку з моменту отримання заяви позивача про звільнення за власним бажанням, відповідно до ч.1 ст. 38 КЗпП України, останнього відповідач не звільнив, оскільки він після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи, так як перебував на лікарняному, і не вимагав розірвання трудового договору, що передбачено ч.2 ст. 38 КЗпП України…».

Проте, звертаю увагу суд апеляційної інстанції на абсолютно необґрунтовані та незаконні висновки суду першої інстанції, що не відповідають обставинам справи та внаслідок чого судом першої інстанції не вірно було застосоване положення ст. 38 КЗпП України, в зв’язку з чим рішення суду не є законним та всебічно обґрунтованим, а тому як наслідок не відповідає ст. 213 ЦПК України, що є підставою для його скасування, зокрема.      

У відповідності до ч.1 ст. 38 КЗпП України, працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

За таких умов, працівникові гарантоване право в будь-який час розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, що є обов’язковою підставою для роботодавця (власника чи уповноваженого ним органу) саме з цих підстав видати Наказ про звільнення за власним бажанням та трудову книжку 

 При таких обставинах, як було зазначено вище, позивач звернувся із заявою про звільнення з роботи за власним бажанням 9 листопада 2009 року, а 12 листопада 2009 року дана заява була отримана відповідачем, про що не заперечував представник відповідача під час розгляду справи в суді.

Двотижневий строк для попередження позивачем відповідача про звільнення за власним бажанням, встановлений ч.1 ст. 38 КЗпП України, закінчується 26 грудня 2009 року, з настанням якого відповідач зобов’язаний був в силу положення вказаного вище законодавчого акту звільнити позивача з роботи за власним бажанням, проте не здійснив цього посилаючись на те, що нібито позивач не звернуся з повторною заявою про звільнення з роботи та не підтвердив попередньої заяви про звільнення, а також не мав право оскільки позивач фактично не залишив роботи, що свідчить перебування його на лікарняному, а також неможливість звільнення позивача в період його тимчасової непрацездатності.

Однак, звертаю увагу суд апеляційної інстанції на те, що жодним нормативно-правовим актом України, в тому числі Кодексом Законів про Працю України не заборонено власникові чи уповноваженому ним органу звільнити працівника в період його тимчасової непрацездатності (перебування на лікарняному), якщо про це працівником була подана відповідна заява про звільнення з роботи за власним бажанням.

Зокрема, ч. 4 ст. 40 КЗпП України передбачено, що не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності. Тому, положення вказаної вище норми закону не поширюється на правовідносини пов’язані із звільненням працівника за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України.

Крім того, про відсутність перешкод звільнити позивача в період його тимчасової непрацездатності на підставі поданої ним заяви про звільнення його за власним бажанням, тобто проведення звільнення з ініціативи працівника свідчить положення п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 року за № X (з подальшими змінами та доповненнями), яким передбачено, що правила про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (ч.3 ст.40 КЗпП) стосуються як передбачених статтями 40, 41(1) КЗпП, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

Також, жодним законодавчим актом України та практикою Верховного суду України по аналогічним справам не передбачено обов’язок працівника відпрацювати двотижневий строк, тобто строк попередження про звільнення, а тому відповідач не мав право пов’язувати строк звільнення позивача з безпосереднім його відпрацюванням позивачем, а також пов’язувати підставу звільнення позивача за ст. 38 КЗпП України з переданням якихось електронних ключів та здавання справ, а тому і висновки суду першої інстанції в цій частині є безпідставними.   

Крім того, жодним законодавчим актом України не передбачено подання будь-яких повторних заяв про звільнення за власним бажанням в період двотижневого строку чи одразу після його закінчення або ж подання повторної заяви про підтвердження первісної заяви, про що зазначає суд у своєму рішенні та відповідач по справі в рахунок відмови у задоволенні вимог позивача, який нібито не подав такої заяви.

Положення ст. 38 КЗпП України передбачає подання лише однієї та остаточної заяви про звільнення за власним бажанням, яка подається працівником за два тижні до дати його звільнення, що є беззаперечною, безумовною та гарантованою підставою для звільнення позивача як працівника з роботи.

 В той час, ч.2 ст. 38 КЗпП України передбачено, що якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою.

Звертаю увагу суд апеляційної інстанції на те, що з положення наведеної вище норми випливає, що власник чи уповноважений ним орган не вправі звільнити працівника за раніше поданою ним заявою виключно за наявності двох взаємопов’язаних одна з одною обставин, а саме: не залишення працівником роботи після закінчення попередження про звільнення та не вимагання ним розірвання трудового договору.

Тому, суд перешкод інстанції у своєму рішенні дійшов необґрунтованого висновку, що позивач після закінчення строку попередження про звільнення (14 денного строку) не залишив роботи так як перебував на лікарняному і не вимагав розірвання трудового договору як цього вимагає ч.2 ст. 38 КЗпП України.

Однак, звертаю увагу суд апеляційної інстанції на те, що абсолютно не зрозуміло з яких саме положень актів законодавства України виходив суд першої інстанції стосовно того, що перебування позивача на лікарняному свідчить проте, що він не залишив роботи. Навпаки, перебування позивача на лікарняному свідчить саме про те, що він не виконував в цей період часу свої трудові обов’язки та не виходив на роботу після закінчення строку попередження про звільнення.

Крім того, позивач в період своєї тимчасової непрацездатності та після закінчення строку попередження про звільнення 13 січня 2010 року звернувся до відповідача з повторною заявою у якій зазначив, що оскільки він не має можливості з’явитись на роботу та ознайомитись з наказом про звільнення його за власним бажанням, просить вислати копію Наказу про звільнення його за власним бажанням та трудову книжку поштою на його адресу. Що ще потрібно нарешті, щоб працівник звільнився з роботи за власним бажанням ?    

Вказана вище заява, яка була адресована позивачем відповідачеві свідчить саме про те, що позивач вимагає та наполягає на звільненні з роботи за раніше поданою ним заявою, що повністю виключає застосування відповідачем положення ч.2 ст. 38 КЗпП України, а тому суд в цій частині дійшов абсолютно необґрунтованих та незаконних висновків, що потягло за собою невірне застосування судом Закону та як  наслідок ухвалення незаконного та необґрунтованого рішення в цілому.

 На підтвердження необґрунтованих та незаконних висновків суду першої інстанції свідчить судова практика Верховного Суду України, а саме п. 12 Постанови Пленуму «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 року за № X (з подальшими змінами та доповненнями) передбачено, що працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (ч.4 ст.24 КЗпП). Якщо після закінчення строку попередження трудовий договір не був розірваний і працівник не наполягає на звільненні, дія трудового договору вважається продовженою.

За таких умов, позивач як працівник який звернувся із заявою про звільнення за власним бажанням не відкликав свою заяву в строк передбачений для попередження про звільнення, більш того звернувся із додатковою заявою, яка свідчить що позивач не мав жодного наміру продовжувати трудові правовідносини з відповідачем і наполягав на його звільненні з роботи.

В зв’язку з цим, якщо позивач станом на 14 січня 2010 року не перебував у трудових правовідносинах з відповідачем, оскільки розірвав з власної ініціативи трудовий договір, попередивши відповідача за 14 календарних днів до дати звільнення, яка припадає на 26 грудня 2009 року, - відповідач не міг звільнити ОСОБА_1 за прогул без поважних причин, що є підставою для звільнення працівника згідно п.4 ст. 40 КЗпП України, якщо станом на 14, 25, 26, 27, 28 січня 2010 року позивач не являвся працівником відповідача і не перебував з ним у трудових правовідносинах, а тому обов’язку працівника з’являтися на роботу для виконання трудових обов’язків не існувало. 

За таких умов, у період тимчасової непрацездатності позивача, відповідач, у випадку отримання заяви позивача про звільнення за власним бажанням, зобов’язаний був звільнити його після спливу 14 денного терміну, не залежно від того чи припадав такий строк на день непрацездатності позивача чи ні, і в подальшому на вимогу позивача видати йому копію Наказу про звільнення та трудову книжку, оскільки працівник, по закінченню вказаного вище 14 денного терміну не являвся працівником підприємства і не перебував з ним у трудових правовідносинах, оскільки розірвав трудовий договір з власної ініціативи, яке набирає чинності по закінченню вказаного вище строку. 

            _______________________________

3.                 Суд першої інстанції, у своєму рішенні зазначив, що «… 21.12.2009 року йому (позивачу) було направлено лист з проханням надати пояснення щодо поважності причин відсутності на робочому місці та необхідністю ознайомитись за наказом про звільнення на підставі п.2 ст. 41 КЗпП України та отримати трудову книжку…».  

Однак, звертаю увагу суд апеляційної інстанції на те, що суд першої інстанції не надав цьому документу як письмовому доказу належної оцінки в сукупності з іншими доказами, що потягло за собою неправильне вирішення спору, зокрема.

Листом директора філії відкритого акціонерного товариства комерційного банку «НАЗВА_1» від 21 грудня 2009 року за № X4289/0801, адресованого позивачу в період його тимчасової непрацездатності та після того як він звернувся із заявою про звільнення його з роботи за власним бажанням передбачено, що «…у зв’язку із Вашою відсутністю на робочому місці, просимо ВАС зявитися до групи по роботі з персоналом філії ВАТ КБ «НАЗВА_1» Київське РУ та надати аргументовані пояснення щодо Вашої відсутності на робочому місці більше тижневого терміну. Також повідомляємо, що на підставі Наказу № X64 від 20.11.2009 року затвердженого заступником Тимчасового адміністратора ВАТ КБ «НАЗВА_1»НАЗВА_7»НАЗВА_1» Київське РУ прийнято рішення звільнити Вас на підставі п. 2 ст. 41 КЗпП України. Вам необхідно ознайомитись з Наказом про звільнення та отримати трудову книжку…».

При таких обставинах, з вказаного вище листа випливає, що відповідач в період тимчасової непрацездатності звільнив позивача з роботи на па підставі п.2 ст. 41 КЗпП України, та повідомив, що позивачу необхідно ознайомитись з наказом про звільнення та отримати трудову книжку, про що було зазначено в листі.

Тому, позивач, окрім того, що звернувся до відповідача із заявою про звільнення за власним бажанням, в період терміну попередження про звільнення, отримує лист від відповідача про те, що він звільнений за п. 2 ст. 41 КЗпП України (у зв’язка з втратою довіри).

За таких умов, виходячи зі змісту листа, яким повідомлено про звільнення позивача, -  на яких законних підставах могло відбутися звільнення позивача за прогул, у зв’язку із відсутністю його нібито 14, 25, 26, 27, 28 січня 2010 року на робочому місце без поважних причин, якщо навіть тільки за наявності вказаних вище обставин, позивач, станом на 20 грудня 2009 року, вже був звільнений відповідачем з роботи на підставі втрати довіри, а тому трудові правовідносини між позивачем та відповідачем були припинені станом саме на 20 грудня 2009 року, і у позивача не було жодного обов’язку з’являтись на роботу 14, 25, 26, 27, 28 січня 2010 року.

 Однак, суд першої інстанції не надав належної оцінки вказаному вище письмовому листу та не врахував вказаних вище обставин, які свідчать про те, що позивач був звільнений з роботи станом на 20 грудня 2009 року.

            ______________________________

4.                 За таких умов, згідно ч. 1 ст. 235 КЗпП України, у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов’язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону.

Крім того, Верховний суд України п. 18 Постанови Пленуму «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 року за № X (з подальшими змінами та доповненнями) роз’яснив, що при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з’ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові. Суд не в праві визнати звільнення правильним, виходячи з обставин, з якими власник або уповноважений ним орган не пов’язували звільнення. Якщо обставинам, які стали підставою звільнення, в наказі (розпорядженні) дана неправильна юридична кваліфікація, суд може змінити формулювання причин звільнення і привести його у відповідність з чинним законодавством про працю.

При таких обставинах, необхідно змінити формулювання причини звільнення із «звільнити на підставі п.4 ст. 40 КЗпП України, за прогул без поважних причин, у зв’язку із відсутністю його 14, 25, 26, 27, 28 січня 2010 року на робочому місце без поважних причин» на «звільнити ОСОБА_1 з роботи з посади менеджера по роботі з фізичними особами відділення № XX за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України».   

Крім того, позивач пропрацювавши у відповідача на своїй посаді сумлінно та професійно виконував покладені на нього обов’язки трудовим договором та правилами внутрішнього трудового розпорядку. За ввесь цей час, позивач жодного разу не притягався до дисциплінарної відповідальності на підприємстві, а також не був притягнутий до будь-якої іншої відповідальності.       

Тому, позивачу внаслідок незаконного звільнення було завдано моральної шкоди, яка полягає в тому, що останній безпідставно був позбавлений права на отримання заробітку, внаслідок чого змушений був прикладати додаткові зусилля для організації свого життя та сім’ї. Також, постійні хвилювання про те, як матеріально забезпечити себе та свою сім’ю, тримало позивача в постійній нервовій та психологічній напрузі. Незаконне звільнення позивача призвело до того, що останній постійно думає, як та куди влаштуватись на роботу, оскільки звільнення відбулось без будь-яких законних підстав, що спричинило йому значні моральні страждання пов’язаних із постійним спростуванням недостовірних відомостей зазначених у Наказі про звільнення та в трудовій книжці.

За таких умов, у відповідності до ст. 237-1 КЗпП України, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Тому, позивач, вважає, що внаслідок незаконного звільнення, йому було завдано значної моральної шкоди, яку він оцінює в розмірі 5 000 грн.

При таких обставинах на підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 4, 27, 60, 212, 292, 294, 295, 296, 307, 309 ЦПК України, -   

П Р О Ш У:

1.  Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 17 червня 2010 року по справі № X-XXXX/XX – скасувати.

2.  Ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов ОСОБА_1 у повному обсязі, а саме:

- Визнати формулювання Закритим акціонерним товариством Комерційним банком «НАЗВА_1» причин звільнення ОСОБА_1 з роботи на підставі п.4 ст. 40 КЗпП України, за прогул без поважних причин, – неправильним та таким, що не відповідає чинному законодавству України.  

- Змінити причину формулювання звільнення ОСОБА_1 з «ОСОБА_1, менеджера по роботі з фізичними особами відділення № XX, звільнити 29 січня 2010 року за прогул без поважних причин п.4 ст. 40 КЗпП України» на «ОСОБА_1, менеджера по роботі з фізичними особами відділення № XX, звільнити з роботи за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України».  

- Стягнути з Відкритого акціонерного товариства Комерційного банку «НАЗВА_1» на користь ОСОБА_1 компенсацію за заподіяну йому моральну шкоду розмірі 5 000 (п’яти тисяч) грн.  

ДОДАТКИ:

1.      Копії Апеляційної скарги на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області – 2 примір.;   

2.      Копія довіреності на представництво та захист інтересів в судах – 3 примір.

3.      Квитанція про сплату судового збору (держаного мита) за подання Апеляційної скарги;  

4.      Квитанція про сплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

«5» липня 2010 року                   

 

Представник позивача,

який діє на підставі довіреності            ______________                         Ковальчук С.М.  

                                                                                (підпис)

 

Голоси відсутні

Додати новий коментар

Увага !
Відповідь на дане питання необхідно надати задля уникнення публікування «спам» інформації