Нові матеріали
Відповідно до п. 2 ст. 103 КПК України, процесуальні дії під час кримінального провадження можуть фіксуватися на носії інформації, на якому за допомогою технічних засобів зафіксовані процесуальні дії.
Як передбачено ч.4 ст. 107 КПК України, фіксування за допомогою технічних засобів кримінального провадження в суді під час судового провадження є обов’язковим.
Учасники судового провадження, на підставі ч.5 ст. 107 КПК України, мають право отримати копію запису судового засідання, зробленого за допомогою технічного засобу
Зі змісту протоколу про адміністративне правопорушення випливає, що причиною виникнення дорожньо-транспортної пригоди, яка була зазначена інспектором ДАІ, є нібито не дотримання особою вимог п. 8.3. Правил дорожнього руху, яким передбачено, що сигнали регулювальника мають перевагу перед сигналами світлофорів та вимогами дорожніх знаків і є обов'язковими для виконання, а водії та пішоходи повинні виконувати додаткові вимоги регулювальника, навіть якщо вони суперечать сигналам світлофорів, вимогам дорожніх знаків і розмітки.
Відповідно до п. 8.8. Правил дорожнього руху України, сигналами регулювальника є положення його корпуса, а також жести руками, в тому числі з жезлом або диском з червоним світлоповертачем. Для привертання уваги учасників дорожнього руху використовується сигнал, поданий свистком. Регулювальник може подавати інші сигнали, зрозумілі водіям і пішоходам.
Матеріали справи про адміністративне правопорушення не містять належних та допустимих доказів, які б свідчили про наявність тих фактичних даних, що регулювальник подавав принаймні хоча б один із сигналів із переліку тих, що визначені п. 8.8 Правил дорожнього руху України, чи будь-який інший сигнал, який був би зрозумілим учасникам дорожнього руху, в тому числі і водію мотоцикла, в результаті виконання та дотримання якого дорожньо-транспортна пригода не відбулась би.
Перед виїздом зі смуги, яка призначена для здійснення розвороту, на головну дорогу, якою рухався водій транспортного засобу HondaVF 500 F, встановлено знак 2.1. «Дати дорогу» та табличка 7.8 «Напрямок головної дороги», відповідно до яких, водій повинен дати дорогу транспортним засобам, що рухаються по головній дорозі в напрямку м. Києва.
Виходячи з даної дорожньої обстановки та вимог п. 16.11 Правил дорожнього руху України, на перехресті нерівнозначних доріг водій транспортного засобу, що рухається по другорядній дорозі, повинен дати дорогу транспортним засобам, які наближаються до даного перехрещення проїзних частин по головній дорозі, незалежно від напрямку їх подальшого руху.
Навіть у тих випадках, коли траєкторія руху транспортних засобів перетинається, а черговість проїзду не обумовлена, відповідно до п. 10.11. Правил дорожнього руху України, дати дорогу повинен водій, до якого транспортний засіб наближається з правого боку.
Отже, відповідно до дорожньої обстановки, розміщення дорожніх знаків 2.1., 2.3., 7.8. та вимог п. п. 10.11, 16.11 Правил дорожнього руху України, саме водій транспортного засобу ToyotaHightlander, повинен був дати дорогу мотоциклу HondaVF 500 F, оскільки водій автомобіля виїжджав з другорядної дороги і повинен був дати дорогу всім транспортним засобам, які наближаються до нього по головній дорозі чи з правого боку, якщо черговість проїзду була б необумовлена (оскільки траєкторії руху транспортних засобів перетинаються), і свідчить про наявність у водія мотоцикла, переваги у русі у своєму напрямку.
Оцінюючі у сукупності усі фактичні обставини даної справи можливо дійти однозначних висновків про те, що в діях водія транспортного засобу HondaVF 500 F відсутній склад адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 КпАП України, оскільки вони були правомірними, а порушень ним п. 8.3. Правил дорожнього руху України та існування причинно-наслідкового зв’язку між діями такої особи та виникненням дорожньо-транспортної пригоди, під час розгляду даної справи в суді, - не встановлено.
Судове рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/48222013
Відповідно до ч.2 ст. 104 та ч.3 ст. 105 СК України, шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду.
Як передбачено ч.1 ст. 110 СК України позов про розірвання шлюбу може бути пред’явлений одним із подружжя.
Верховний суд України в п. 5 Постанови Пленуму «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року за № 11 роз’яснив судам, що позов про розірвання шлюбу з особою, яка не має в Україні місця проживання або місце проживання якої невідоме, може пред'являтися за останнім відомим місцем його проживання чи перебування (ч. 10 ст.110 ЦПК ), а у випадку, коли з позивачем проживають його малолітні або неповнолітні діти - за місцем проживання позивача. У разі розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем, один з яких проживає в Україні, питання підсудності визначається за загальними правилами, встановленими ст. 110 ЦПК.
Крім того, відповідно до п. 4 Інформаційного листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику розгляду судами цивільних справ з іноземним елементом» від 16 травня 2013 року за № 24-754/0/4-13, при вирішенні питання про підсудність справ судам України також мають враховуватися вимоги загальної, альтернативної, договірної, виключної підсудності. Справи про розірвання шлюбу між одним з подружжя – громадянином України та другим із подружжя незалежно від його громадянства, які проживають за межами України, підсудні судам України (статті 63, 64 Закону України «Про міжнародне приватне право). Суди розглядають спори за позовами громадян України до осіб, які проживають за кордоном, за правилами альтернативної підсудності, передбаченої статтею 110 ЦПК.
Відповідно до положення п. п. 33.1.4. п. 33.1. ст. 33 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 1 липня 2004 року за № N 1961-IV, в редакції від 16 листопада 2008 року, із останніми внесеними змінами на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху» від 24 вересня 2008 року і яка діяла на момент скоєння особою дорожньо-транспортної пригоди 4 лютого 2010 року, яке містилося в п. п. 33.1.2. п. 33.1. ст. 33 цього Закону (в редакції від 16 листопада 2008 року), відповідно до якого, учасники дорожньо-транспортної пригоди зобов'язані вжити заходів для невідкладного, але не пізніше трьох робочих днів, повідомлення страховика, з яким було укладено договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, про дорожньо-транспортні пригоди.
Отже, зі змісту положення п. п. 33.1.2. п. 33.1. ст. 33 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» в редакції від 16 листопада 2008 року, випливає, що особа зобов’язана була невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів, повідомити страховика про дорожньо-транспортну пригоду. Однак, ні вказаним вище Законом, ні Договором, не встановлено способу, форми та порядку повідомлення страховика про дорожньо-транспортну пригоду, що дає особі повне право у будь-який спосіб, у тому числі за допомогою засобів електронного (телефонного) зв’язку, повідомити страховика про дорожньо-транспортну пригоду і такий спосіб повідомлення ні закон ні договір не забороняє.
У відповідності до п. п. «ґ» п. 38.1.1. ст. 38 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» в редакції від 16 листопада 2008 року, страховик після виплати страхового відшкодування має право подати регресний позов, якщо він не повідомив страховика у строки і за умов, визначених у підпункті 33.1.2 пункту 33.1 статті 33 цього Закону, тобто у випадку, коли страхувальник невідкладного, але не пізніше трьох робочих днів, не повідомив страховика про дорожньо-транспортну пригоду.
У відповідності до п. 7 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 року, договір - усний чи письмовий правочин між споживачем і продавцем (виконавцем) про якість, терміни, ціну та інші умови, за яких реалізується продукція. Підтвердження вчинення усного правочину оформляється квитанцією, товарним чи касовим чеком, квитком, талоном або іншими документами (далі - розрахунковий документ).
Як випливає зі змісту положення абз.2 ч.11 ст. 8 Закону України «Про захист прав споживачів», під час продажу товару продавець зобов'язаний видати споживачеві розрахунковий документ встановленої форми, що засвідчує факт купівлі, з позначкою про дату продажу
Розрахунковим документом, у значенні Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» від 6 липня 1995 року, є документ встановленої форми та змісту (касовий чек, товарний чек, розрахункова квитанція, проїзний документ тощо), що підтверджує факт продажу (повернення) товарів, надрукований і зареєстрований у встановленому порядку реєстратором розрахункових операцій або заповнений вручну.
З наведених вище норм актів законодавства України випливає, що такі документи як касовий чи фіскальний чеки є розрахунковими документами, роздрукованого реєстратором розрахункових операцій, що підтверджує факт укладання між фізичною особою - споживачем та продавцем - суб’єктом господарювання усного договору роздрібної купівлі-продажу лікарських засобів, медикаментів та інших матеріалів медичного призначення. Пред’явлення розрахункового документу засвідчує факт купівлі товарів особою, яка його пред’явила. На цьому базуються загальні принципи, засади та підходи до формування законодавства про захист прав споживачів.
Надані потерпілим фіскальні чеки як розрахункові документи на придбання лікарських засобів, містять відомості про час та місце їх придбання, ціну та найменування товарів, номер документу та реєстратора розрахункових операцій, які за змістом та формою відповідають вимогам актів законодавства України, а тому є належними та допустимими доказами і об’єктивно підтверджують купівлю потерпілим препаратів медичного призначення та загальну вартість понесених витрат.
У відповідності до ч.4 ст. 214 КПК України, слідчий, прокурор, інша службова особа, уповноважена на прийняття та реєстрацію заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, зобов’язані прийняти та зареєструвати таку заяву чи повідомлення. Відмова у прийнятті та реєстрації заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення не допускається.
Як передбачено ч.1 ст. 214 КПК України, слідчий невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення, зобов’язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати розслідування.
Під час досудового розслідування потерпілий, відповідно до ч.2 ст. 56 КПК України, має право на негайне прийняття і реєстрацію заяви про кримінальне правопорушення, визнання його потерпілим; отримувати від уповноваженого органу, до якого він подав заяву, документ, що підтверджує її прийняття і реєстрацію; подавати докази на підтвердження своєї заяви.
Дана заява про вчинення кримінального правопорушення не є зверненням громадян (заявою, скаргою), що подаються в порядку, передбаченому Законом України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 року, і не підлягає розгляду відповідно до цього Закону.
Відомості щодо вчинення невстановленою особою (особами) умисних дій щодо внесення неправдивих відомостей до Кредитного договору як офіційного документу, шляхом заміни його першої сторінки та підроблення на ній підпису позичальника, а також його подальшого використання у правозастосовчій діяльності як доказу, що мають всі ознаки кримінального правопорушення, які підлягають кваліфікації за сукупністю злочинів, відповідальність за які передбачено ч. 1 та ч.4 ст. 358 КК України. – підлягають невідкладному внесенню до Єдиного реєстру досудових розслідувань та є підставою для початку проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні.
У відповідності до ч.4 ст. 214 КПК України, слідчий, прокурор, інша службова особа, уповноважена на прийняття та реєстрацію заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, зобов’язані прийняти та зареєструвати таку заяву чи повідомлення. Відмова у прийнятті та реєстрації заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення не допускається.
Як передбачено ч.1 ст. 214 КПК України, слідчий невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення, зобов’язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати розслідування.
Під час досудового розслідування потерпілий, відповідно до ч.2 ст. 56 КПК України, має право на негайне прийняття і реєстрацію заяви про кримінальне правопорушення, визнання його потерпілим; отримувати від уповноваженого органу, до якого він подав заяву, документ, що підтверджує її прийняття і реєстрацію; подавати докази на підтвердження своєї заяви.
Дана заява про вчинення кримінального правопорушення не є зверненням громадян (заявою, скаргою), що подаються в порядку, передбаченому Законом України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 року, і не підлягає розгляду відповідно до цього Закону.
Відомості про вчинення особою умисних дій, якими було неправомірно та в супереч вимогам закону, без судового рішення, знесено прибудову до сараю, літню кухню та погреб, в результаті чого особі, як власнику матеріалів, обладнання та іншого майна, що було використане в процесі будівництва вказаних будівель та споруд, було завдано значної шкоди, що мають ознаки кримінального правопорушення, відповідальність за який передбачено ч. 1 ст. 194 КК України або ж ст. 356 КК України – підлягають невідкладному внесенню до Єдиного реєстру досудових розслідувань та є підставою для початку проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні.
У відповідності до ч.2 ст. 53 КАС України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача у будь-який час до закінчення судового розгляду, якщо рішення у справі може вплинути на їхні права, свободи, інтереси або обов'язки. Якщо адміністративний суд при прийнятті позовної заяви, підготовці справи до судового розгляду або під час судового розгляду справи встановить, що судове рішення може вплинути на права і обов'язки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі в справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.
Як передбачено ч.3 ст. 53 КАС України, питання про вступ до участі у справі третіх осіб вирішується ухвалою.
Пред’явлення позивачем вимог про зобов’язання відповідача прийняти рішення про скасування довідки, а так саме подальше ухвалення судом рішення у даній справі, може вплинути на права та інтереси особи як власника житлового будинку та земельної ділянки щодо яких органами архітектури усунуто протиріччя в поштовій адресі, а тому подальше зобов’язання відповідача скасувати довідку та її скасування органами архітектури, призведе до неоднозначного та множинного трактування дійсного місця знаходження домоволодіння і необхідності вчинення мною додаткових дій в межах передбачених законом процедур для вирішення існуючої питання.
У відповідності до п.5 ч.1 ст. 207 ЦПК України, суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо позивач подав заяву про залишення позову без розгляду.
Вимога позивача про залишення позову, у визначеній ним частині заявлених вимог, без розгляду є безумовною та обов’язковою (імперативною) для суду, в провадженні якого знаходиться відповідна цивільна справа, а тому суд на вимогу позивача зобов’язаний, на підставі п.5 ч.1 ст. 207 ЦПК України, залишити в цій частині позов без розгляду.
Відповідно до ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої.
Моральна шкода, завдана фізичній особі неправомірними діями, на підставі ч.1 ст. 1167 ЦК України, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (ч.3 ст. 23 ЦК України).
Внаслідок суспільно-небезпечних дій, відповідальність за які передбачена ч.1 ст. 286 КК України, особі були заподіяні психологічні (моральні) страждання, які підлягають відшкодуванню (компенсації), розмір яких визначається враховуючи характер та обсяг фізичних, душевних, психічних страждань та характеру немайнових втрат.
Відповідно до ст. 219 ЦПК України, суд може з власної ініціативи або за заявою осіб, які беруть участь у справі, виправити допущені у судовому рішенні описки чи арифметичні помилки. Заява про виправлення описок чи арифметичних помилок у судовому рішенні розглядається протягом десяти днів з дня її надходження. Питання про внесення виправлень вирішується в судовому засіданні, про що постановляється ухвала.
Верховний суд України в п. 19 Постанови Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року за № 14 роз’яснив судам, що вирішуючи питання про виправлення описок чи арифметичних помилок, допущених у судовому рішенні (рішенні або ухвалі), суд не має права змінювати зміст судового рішення, він лише усуває такі неточності, які впливають на можливість реалізації судового рішення чи його правосудності. Питання про внесення виправлень може бути вирішено судом, що ухвалив рішення, як із власної ініціативи, так і за заявою осіб, які беруть участь у справі, і незалежно від того, чи виконано рішення, але в межах установленого законом строку, протягом якого воно може бути пред'явлено до примусового виконання. Внесення виправлень у судове рішення, яке не підлягає примусовому виконанню, строком не обмежено.
Оскільки в мотивувальній та резолютивній частинах судового рішення були допущені судом описки в номері (адресі) житлового будинку та господарських споруд, які належать позивачу на праві особистої приватної власності, де замість номеру «7» судом було вказано номер «7-А», що підлягає виправленню судом, шляхом постановлення відповідної ухвали.
У відповідності до ч.4 ст. 65 СК України, договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Cуддею Дарницького районного суду м. Києва відкрито провадження у цивільній справі, предметом розгляду якої є стягнення заборгованості за договором позики у розмірі 127 680 грн. та призначено справу до розгляду в судовому засіданні.
Договір позики грошових кошів був укладений відповідачем у цій справі за час перебування у зареєстрованому шлюбі, проживання однією сім’єю та ведення ним спільного господарства з іншою особою, яка заперечує укладання такого правочину.
У відповідності ч.1 ст. 35 ЦПК України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до ухвалення судом рішення, якщо рішення в справі може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї із сторін.
Якщо суд при прийнятті позовної заяви, здійсненні провадження у справі до судового розгляду або під час судового розгляду справи встановить, що судове рішення може вплинути на права і обов'язки осіб, які не є стороною у справі, суд, на підставі ч.2 ст. 35 ЦПК України, залучає таких осіб до участі в справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.
Положення ст. 181 СК України визначає способи виконання батьками своїх обов’язків утримувати дитину, якими є або ж добровільне утримання дитини у грошовій чи натуральній формі тим із батьків, хто проживає від неї окремо, або ж присудження за рішенням суду аліментів на утримання дитини у вигляді частки від доходу чи в твердій грошовій сумі коштів.
Обставини, які відповідно до ч.1 ст. 182 СК України, обов’язково повинні бути враховані судом при визначенні ним розміру аліментів, якими є: стан здоров’я та матеріальне становище дитини; стан здоров’я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення.
Верховний суд України, в абз. 2 п. 17 Постанови Пленуму «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15 травня 2006 року за № 3 роз’яснив, що вирішуючи питання щодо розміру аліментів, суд повинен ураховувати: стан здоров’я, матеріальне становище дитини і платника аліментів; наявність в останнього інших неповнолітніх дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, повнолітніх дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення
Якщо платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід, частину доходу одержує в натурі, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення, суд за заявою платника або одержувача може визначити розмір аліментів у твердій грошовій сумі (ч. 1 та ч.3 ст. 184 СК України).
Визначений позивачем розміру аліментів у твердій грошовій сумі, у розмірі 2000 грн. щомісячно з розрахунку на кожну дитину, є необґрунтовано завеликий виходячи з мого матеріального становища та стану мого здоров’я, наявності на утриманні непрацездатної матері та враховуючи матеріальний стан позивача як одержувача аліментів, а тому в сукупності такі обставини свідчать, що обґрунтований, розумний, та справедливий сума аліментів у твердій грошовій сумі буде становити значно менший розмір щомісячно на кожного із неповнолітніх дітей до досягнення ними повноліття.
У відповідності до п. 8 ч.1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження», виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно із виконавчим документом.
12 квітня 2013 року державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції при примусовому виконанні рішення виконавчого комітету Бориспільської міської ради від 18 березня 2003 року за № XXX було складено акт про вихід державного виконавця за адресою місцязнаходження будівель та встановлено, що боржник самостійно зніс самовільно побудовані споруди, а саме: металевий гараж, вольєр, сарай на прохідній до території суміжного власника земельної ділянки до його будинку.
При таких обставинах, рішення Виконавчого комітету Бориспільської міської ради від 18 березня 2003 року за № XXX щодо знесення сараю, металевого гаражу та вольєру – як виконавчий документ, у повному обсязі виконано.
Про закінчення виконавчого провадження державний виконавець, на підставі ч.3 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження», виносить постанову з обов'язковим мотивуванням підстав її винесення, яка затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований. Копія постанови у триденний строк надсилається сторонам.
За наявності підстав для проведення оперативним підрозділом оперативно-розшукових заходів для отримання відомостей та фактів, які в подальшому можуть бути використані як докази вчинення особою злочину, шляхом застосування технічних засобів одержання інформації, які дають змогу негласно фіксувати поза каналами зв'язку розмови, дії, обстановку і вважається тимчасовим обмеженням окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина - повинен обов’язково бути отриманий дозвіл суду у вигляді окремої постанови, винесеної на підставі подання керівника відповідного оперативного підрозділу, погодженого прокурором.
В той час, оперативно-розшукова справа щодо особи була заведена 10 квітня 2010 року і в цей же день, 10 квітня 2010 року, було звернення Управління Служби безпеки України в м. Києві з поданням до Апеляційного суду м. Києва про надання дозволу на проведення оперативно-розшукових заходів, який був наданий судом 12 квітня 2010 року, це при тому, що заява заявника, яка містила інформацію про злочин, яка підлягала перевірці, була подана лише 13 квітня 2010 року. Тобто, дозвіл суду на проведення оперативно-розшукових заходів для виявлення, припинення і розкриття злочину був наданий раніше ніж отримана оперативним підрозділом інформація про готування та скоєння злочину.
Ні судом у постановленому вироку ні стороною обвинувачення під час розгляду справи не зазначено будь-яких інших даних про наявність у них інформації про готування чи скоєння обвинуваченим злочину до 13 квітня 2010 року.
Конституційний суд України прийняв 20 жовтня 2011 року Рішення у справі № 1-31/2011 за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України, яким роз’яснив, що «в аспекті конституційного подання щодо суб'єктів одержання доказів у кримінальній справі в результаті здійснення оперативно-розшукової діяльності положення першого речення частини третьої статті 62Конституції України, відповідно до якого обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, слід розуміти так, що обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних в результаті оперативно-розшукової діяльності уповноваженою на те особою без дотримання конституційних положень або з порушенням порядку, встановленого законом, а також одержаних шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність», особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності».
Обґрунтовуючи своє рішення, Конституційний суд України встановив наступні обставини, що:
«…визнаватися допустимими і використовуватися як докази в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі
Крім того, судом першої інстанції не було надано належної оцінки даним, що були отримані внаслідок здійснення заявником цілеспрямованих дій, що мають ознаки оперативно-розшукових заходів з фіксації на спеціальний технічний пристрій розмов з особою, що містяться в матеріалах кримінального провадження, і на які суд посилається як на належний та допустимий доказ винуватості цієї особи у скоєнні кримінального правопорушення, оскільки такі докази є недопустимими.