Опубліковано Степан Ковальчук
До Вищого господарського суду України
Позивач: Колективне підприємство «НАЗВА_1»
місце знаходження:
АДРЕСА_1
Треті особи, які не заявляють
самостійних вимог на предмет спору: Фізична особа – підприємець
ОСОБА_1
місце знаходження:
АДРЕСА_2
Товариство з обмеженою відповідальністю
«НАЗВА_2»,
місце знаходження:
АДРЕСА_3
Управління з питань оренди та приватизації комунального майна Дніпровської районної
в м. Києві ради
місце знаходження: АДРЕСА_4
Регіональне відділення Фонду Державного
майна по м. Києву,
місце знаходження: АДРЕСА_5
Господарська справа № XX/106
К А С А Ц І Й Н А С К А Р Г А
На Постанову Київського апеляційного господарського суду від 08 грудня 2010 року про справі № XX/106.
Колективне підприємництво «НАЗВА_1» звернулося до Господарського суду м. Києва з позовною заявою до Дніпровської районної в м. Києві ради, за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на стороні відповідача, Управління з питань оренди та приватизації комунального майна Дніпровської в м. Києві ради, Регіонального відділення Фонду Державного майна по м. Києву, Товариства з обмеженою відповідальністю «НАЗВА_2» та Фізичної особи – підприємця ОСОБА_1 про визнання незаконними та скасування п. 47 та п. 48 Додатку № X до рішення Дніпровської районної в м. Києві ради «Про затвердження переліку об’єктів, що відносяться до власності територіальної громади Дніпровського району м. Києва, які підлягають приватизації у 4 кварталі 2007 року та у 2008 році» від 10 жовтня 2007 року за № X75, зі змінами та доповненнями внесених на підставі рішення Дніпровської районної в м. Києві ради від 27 березня 2008 року за № XXX.
Рішенням Господарського суду м. Києва від 29 квітня 2009 року по справі № XX/106 позов Колективного підприємства «НАЗВА_1» задоволений повністю, визнано незаконними та скасовано п. 47 та п. 48 Додатку № X до рішення Дніпровської районної в м. Києві ради «Про затвердження переліку об’єктів, що відносяться до власності територіальної громади Дніпровського району м. Києва, які підлягають приватизації у 4 кварталі 2007 року та у 2008 році» від 10 жовтня 2007 року за № X75, зі змінами та доповненнями, внесеними на підставі рішення Дніпровської районної в м. Києві ради від 27 березня 2008 року за № XXX
Не погоджуючись з судовим рішенням, Фізична особа – підприємець ОСОБА_1 звернулася з апеляційною скаргою на рішення господарського суду м. Києва від 29 квітня 2009 року по справі № XX/106 з вимогами про його скасування та відмови у задоволенні позову Колективному підприємству «НАЗВА_1» з посиланням на те, що судом першої інстанції не були враховані обставини, що мають значення для справи, та порушення норм матеріального та процесуального права, які призвели до прийняття неправильного рішення.
На підставі Ухвали Київського апеляційного господарського суду від 10 жовтня 2010 року Фізичній особі – підприємцю був поновлений строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду м. Києва від 29 квітня 2010 року по справі № XX/106 через 1,5 (півтора) року з дня набрання законної сили рішення Господарського суду м. Києва.
Київський апеляційний господарський суд розглянувши 8 грудня 2010 року апеляційну скаргу Фізична особа – підприємець ОСОБА_1, виніс Постанову, якою задовольнив апеляційну скаргу, а рішення Господарського суду м. Києва від 29 квітня 2009 року по справі № XX/106 скасував, а в позові Колективного підприємства «НАЗВА_1» відмовив повністю.
Однак, Колективне підприємство «НАЗВА_1» вважає, що Постанова Київського апеляційного господарського суду, прийнята з порушенням вимог чинного законодавства України, що призвело до невідповідності висновків суду обставинам справи, а також суд не вірно застосував норми як матеріального так і процесуального права, що потягло за собою неправильне вирішення господарського спору.
В той час, рішення Господарського суду м. ухвалене у відповідності до вимог чинного законодавства України, враховуючи всі фактичні обставини справи, та вірно застосовано судом як норми процесуального так і матеріального права, в повному обсязі з’ясовано обставини, що мають значення для правильного вирішення господарського спору, доведено та всебічно обґрунтовано їх в своєму рішенні, надано належну оцінку всім доказам, ґрунтуючись на повному та об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності.
При таких обставинах, Постанову Київського апеляційного господарського суду від 8 грудня 2010 року необхідно скасувати, та винести нову Постанову, якою залишити в силі рішення Господарського суду м. Києва від 29 квітня 2010 року по господарській справі № XX/106, з наступних підстав.
1. Звертаю увагу суд касаційної інстанції на те, що 29 квітня 2009 року Господарським судом м. Києва було ухвалено рішення по справі за № XX/106. Однак, лише 21 вересня 2010 року, тобто через 1,5 (півтора) року Фізична особа-підприємець звернулася до Київського апеляційного господарського суду з Апеляційною скаргою на вказане вище рішення Господарського суду м. Києва та з клопотанням про поновлення строку для подання апеляційної скарги, мотивуючи це тим, що йому нібито не було направлено копію судового рішення, а тому вважає, що строк для подання апеляційної скарги необхідно поновити.
В зв’язку з цим, 2 жовтня 2010 року Київський апеляційний господарський суд, в складі колегії суддів: Коротун О.М., Кропивної Л.М. та Поляк ОІ. виносить ухвалу, якою відновлює Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 строк подання апеляційної скарги та приймає її до розгляду, посилаючись на те, що рішення Господарського суду м. Києва не було направлено на адресу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, а тому суд дійшов до висновку, що причина пропущення строку на подання апеляційної скарги є поважною.
Проте, звертаю Вашу увагу на те, що суддями Київського апеляційного господарського суду, Коротун О.М., Кропивною Л.М. та Поляк О.І., постановляючи ухвалу суду про поновлення строку на апеляційне оскарження, було істотно та грубо порушено норми процесуального права при здійсненні правосуддя, а саме суддями було поновлено строк на апеляційне оскарження рішення, яке півтора роки як набрало законної сили, та до цього близько року перебувало в провадженні Господарського суду м. Києва.
Натомість, провадження по справі в Господарському суді м. Києва тривало близько року, в період якого судом було відкладено розгляд справи чи зроблено перерву в її розгляді більш ніж 15 разів.
Однією із підстав для відкладення розгляду справи було саме те, що представник Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 жодного разу не з’явилась в судове засідання на розгляд справи, при тому що суд постійно повідомляв Фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 про час та місце розгляду справи, про що на кожній із ухвал суду про відкладення розгляду справи проставлена помітка, що відділ діловодства господарського суду м. Києва повідомляв всіх учасників судового розгляду про час та місце розгляду справи.
В зв’язку з цим, саме в інтересах встановлення істини по справі, та з метою повного, всебічного та об’єктивного розгляду справи, Господарський суд і відкладав розгляд справи більш ніж 15 разів для того, щоб протягом року Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 з’явився в судове засідання на розгляд справи, однак жодного разу представник цього учасника господарського процесу не з’явився на розгляд справи.
Крім того, протягом всього часу провадження справи в Господарському суді протягом 15 судових засідань, суддею були витребувано ряд доказів, в тому числі і від Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, який не надав жодного із доказів, які були витребувані господарським судом, та не повідомив про причини не подання доказів суду, як і не повідомив причини не з’явлення в судове засідання.
При таких обставинах, після того, як судом було 15 разів відкладено розгляд справи, суд ухвалив рішення, яким задовольнив вимоги Колективного підприємства «НАЗВА_1» виходячи в сукупності з тих доказів та обставин, що містяться в матеріалах справи та які свідчать про те, що внаслідок прийняття оскаржуваного рішення Дніпровською районною в м. Києві радою було порушене право Колективного підприємства «НАЗВА_1» на приватизацію нежилих приміщень шляхом їх викупу, і в той час абсолютно неправомірно було надано право на викуп цих приміщень Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1
У відповідності до ч.2 ст. 93 ГПК України, апеляційна скарга, яка подана після закінчення строків, залишається без розгляду, якщо апеляційний господарський суд за заявою особи , яка її подала, не знайде підстав для відновлення строку, про що постановляється ухвала.
В той, час як передбачено ч.1 ст. 53 ГПК України, за заявою сторони, прокурора чи з власної ініціативи господарський суд може визнати причину пропуску встановленого законом процесуального строку поважною і відновити пропущений строк.
При таких обставинах, з наведеної вище процесуальної норми випливає, що апеляційний господарський суд має право поновити пропущений строк на апеляційне оскарження лише у випадку поважності причини пропуску цього строку стороною, яка повинна бути встановлена судом та мотивована у відповідній ухвалі чи судовому рішенні.
Крім того, абз. 4 п. 31 Інформаційного листа Вищого господарського суду України «Про деякі питання застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2008 року» від 13 серпня 2010 року за № XX-X/XXX передбачено, що клопотання про відновлення строку подання апеляційної скарги з огляду на приписи частини першої статті 53 ГПК повинно містити обґрунтування поважності пропуску цього строку (за необхідності — з посиланням на відповідні докази, які подаються скаржником апеляційному господарському суду на загальних підставах).
Також, відповідно до абз. 4 п. 6 Роз’яснення президії Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України» від 28 березня 2002 року за № XX-X/XXX, за результатами розгляду клопотання про відновлення пропущеного строку виноситься ухвала, зміст якої може бути викладено в ухвалі про прийняття апеляційної скарги. Відповідно до статті 53 ГПК відновлення пропущеного строку здійснюється господарським судом за наявності поважної причини його пропуску. До кола поважних причин слід відносити, зокрема, отримання заявником рішення місцевого господарського суду після закінчення зазначеного процесуального строку.
Тому, суддями Київського апеляційного господарського суду Коротун О.М., Кропивної Л.М. та Поляк ОІ. елементарно не було з’ясовано чому представник Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 протягом року не з’являлася в судове засідання та не цікавилась розглядом справи, по якій вона була залучена судом в якості третьої особи без самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача, та яка судом першої інстанції неодноразово викликалась в судове засідання на розгляд справи, проте мало того, що вона не з’явилася в судове засідання, та й жодного разу не повідомила суд про причини не з’явлення в судове засідання, про відкладення розгляду справи та ін.
Крім того, суддями Київського апеляційного господарського суду Коротун О.М., Кропивної Л.М. та Поляк ОІ. не було з’ясовано та обґрунтовано встановлено тих обставин, що фізична особа-підприємець ОСОБА_1 все ж таки отримувала копію судового рішення, про що є відмітка відділу діловодства на зворотному боці Рішення господарського суду м. Києва про направлення на адресу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 копії цього рішення.
І насамперед звертаю Вашу увагу на те, що суддями Київського апеляційного господарського суду Коротун О.М., Кропивної Л.М. та Поляк ОІ. в порушення норм процесуального права не було з’ясовано чому фізична особа-підприємець ОСОБА_1 знаючи, що ще з червня 2008 року в провадженні Господарського суду м. Києва знаходиться справа по якій дана особа була залучена до участі в цій справі, жодного разу не звернулася до суду з вимогою про надання копії судового рішення і яка є така поважна причини пропущення строку на апеляційне оскарження аж на 1,5 роки, оскільки такий строк пропуску є надто великим, щоб просто мотивувати його пропуск лише не отриманням копії судового рішення.
При таких обставинах, суддями Київського апеляційного господарського суду Коротун О.М., Кропивної Л.М. та Поляк ОІ. було істотно порушено норми процесуального права в частині поновлення фізичній особі-підприємця ОСОБА_1 строків на апеляційне оскарження рішення Господарського суду м. Києва від 29 квітня 209 року, під час вирішення якого суддями були знехтувані та не дотримані елементарні норми, які передбачають поновлення строку на апеляційне оскарження, причин пропуску строку та дослідження в зв’язку з цим доказів, які б свідчили про поважність пропуску протягом 1,5 роки строку на апеляційне оскарження.
Натомість, не зважаючи на вищевикладене, підтвердженням упередженості та зацікавленості суддів Київського апеляційного господарського суду Коротун О.М., Кропивної Л.М. та Поляк ОІ. в розгляді вказаної вище справи свідчать і інші, на наш погляд, обставини, які мають суттєве значення для того, щоб дійти таких висновків, висновків про пряму зацікавленість суддів у розгляді справи та прогнозованість подальшого розгляду та звісно ухвалення судових рішень про скасування рішення господарського суду м. Києва від 29 квітня 2009 року по справі № XX/106.
В провадженні Господарського суду м. Києва була справа № XX/620 за позовом Колективного підприємства «НАЗВА_1» до Управління з питань оренди та приватизації комунального майна Дніпровської районної в м. Києві ради, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, Дніпровської районної в м. Києві ради, про зобов’язання укласти договір купівлі-продажу нежилого приміщення.
Вказана вище справа була в провадженні Господарського суду м. Києва з липня місяця 2009 року по серпень місяць 2010 рік, тобто майже протягом 1 (одного) року, під час якої було досліджено ряд доказів та обставин, що мають суттєве значення для розгляду даної справи.
11 серпня 2010 року господарський суд м. Києва, розглянувши вказану вище справу, ухвалив рішення, яким зобов’язав Управління з питань оренди та приватизації комунального майна Дніпровської районної в м. Києві ради замовити оцінку нежилого приміщення, яке знаходиться в м. Києві, по вул. Xxxxxxxx, 6 та зобов’язав управління з питань оренди та приватизації комунального майна Дніпровської районної в м. Києві ради укласти з Колективним підприємством «НАЗВА_1» договір купівлі-продажу нежилого приміщення, яке знаходиться в м. Києві, по вул. Xxxxxxxx, 6, площею 829 кв. м., згідно рішенням Дніпровської районної в м. Києві ради від 4 липня 1995 року за № XX в порядку та на умовах, передбачених актами законодавства України .
Однак, Управління з питань оренди та приватизації комунального майна Дніпровської районної в м. Києві ради та Дніпровська районна в м. Києві рада, звернулися з апеляційною скаргою на рішення Господарського суду м. Києва від 11 серпня 2010 року до Київського апеляційного господарського суду.
Зауважимо, що рішення господарського суду м. Києва від 29 квітня 2009 року по справі № XX/106 та рішення Господарського суду м. Києва від 11 серпня 2010 року по справі № XX/620 стосувалися все ж тих приміщень, що знаходяться в м. Києві, по вул. Xxxxxxxx, 6, стосовно яких було раніше прийнято рішення Дніпровською районною в м. Києві радою про їх включення до переліку об’єктів, що підлягають приватизації шляхом їх викупу Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1.
При таких обставинах, апеляційну скаргу до Київського апеляційну скаргу до Київського апеляційного господарського суду на рішення господарського суду м. Києва від 29 квітня 2009 року по справі № XX/106 та рішення Господарського суду м. Києва від 11 серпня 2010 року по справі № XX/620 – було фактично подано однією і тією ж особою, або ж принаймні за її участі та прямого керування процесом підготовки апеляційної скарги - Фізичною особою-підприємцем Цьомік В.А, що чітко випливає зі змісту та форм Апеляційних скарг.
Отже, цікавими є ті обставини, що упередженість та зацікавленість суддів Київського апеляційного господарського суду Коротун О.М., Кропивної Л.М. та Поляк ОІ. полягає в обох справах, по яких подані апеляційні скарги, оскільки як вияснилось, що і справа № XX/106 і справа № XX/620 розглядує одні і ті ж судді Коротун О.М., Кропивної Л.М. та Поляк ОІ., в один день і майже в один час.
2. Крім того, в основу обставин та обґрунтувань апеляційного суду щодо відмови позивачу у задоволенні його вимог було покладено те, що позивач не скористався правом приватизації нежилих приміщень, розташованих по вул. Xxxxxxxx, 6, включеного рішенням Дніпровської районної в м. Києві ради № XX від 4 липня 1995 року до переліку об’єктів комунальної власності, що підлягають приватизації, і відмовився приватизувати останнє, придбавши патент № XX/46-П від 26 липня 1996 року на право оренди вказаних приміщень строком на 10 років, посилаючись при цьому на положення Указу Президента України «Про заходи щодо прискорення процесу малої приватизації в Україні» від 30 грудня 1994 року за № XXX/94.
Однак, звертаю увагу суд касаційної інстанції на те, що вказані вище висновки суд апеляційної інстанції в рахунок обґрунтування підстав для відмови позивачу в позові та скасування рішення суду першої інстанції є безпідставними, необґрунтованими та такими, що не ґрунтуються на нормах, що регулюють процес приватизації комунального майна, а саме:
23 березня 1994 року між Державним комунальним підприємством по експлуатації та ремонту житлового фонду та Колективним підприємством «НАЗВА_1» був укладений договір оренди нежилого приміщення за № XX, яке знаходиться в м. Києві, по вул. Xxxxxxxx, 6, площа якого складала 1229 кв. м., на підставі якого, дане приміщення було передано в платне та строкове користування Колективного підприємства «НАЗВА_1».
В зв’язку з цим, 8 серпня 1995 року між регіональним відділенням Фонду Державного майна України по м. Києву та колективним підприємством «НАЗВА_1» був укладений договір купівлі-продажу державного комунального майна за № XXXXXX/30, шляхом викупу.
На підставі договору купівлі-продажу від 8 серпня 1995 року за № XXXXXX/30, колективному підприємству «НАЗВА_1», регіональним відділенням Фонду Державного майна України по м. Києву було видано свідоцтво про власність від 9 серпня 1995 року, реєстраційний № XXX.
На підставі укладеного договору купівлі-продажу комунального майна та свідоцтва про власність, між регіональним відділенням Фонду Державного майна України по м. Києву та колективним підприємством «НАЗВА_3» 9 серпня 1995 року, був підписаний Акт передачі майна державного підприємства магазину № X723 «Госптовари» Колективного підприємства «НАЗВА_1».
В зв’язку з цим, на підставі вказаних вище документів, Колективне підприємство «НАЗВА_1» (товариство покупців) дійсно набуло право власності на об’єкт приватизації комунальної власності, який належить до групи – «А», а саме майно в межах нежилого приміщення, яке перебувало на момент приватизації майна, в орендному користуванні Колективного підприємства «НАЗВА_1».
У відповідності до рішення Дніпровської районної в м. Києві ради від 4 липня 1995 року за № XX нежиле приміщення, яке знаходиться в м. Києві, по вул. Xxxxxxxx, 6 та яке знаходилось в той час в користуванні Колективного підприємства «НАЗВА_1» на підставі договору оренди, включено до переліку об’єктів комунальної власності, що підлягають приватизації шляхом його викупу Колективним підприємством «НАЗВА_1».
Крім того, 21 липня 1995 року представництвом у Дніпровському районі регіонального відділення по м. Києву Фонду державного майна України надіслав на адресу Колективного підприємства «НАЗВА_1» листа за № XX/46-А, в якому зазначив, що згідно рішення ІІІ сесії Дніпровської районної в м. Києві ради народних депутатів м. Києва від 4 липня 1995 року за № XX нежиле приміщення включено до переліку об’єктів комунальної власності району, яке підлягає приватизації у такий спосіб як викуп якого Колективним підприємством «НАЗВА_1».
Дійсно, у відповідності до ст. 4 Указу Президента України «Про заходи щодо прискорення процесу малої приватизації в Україні» від 30 грудня 1994 року за № XXX/94, організація орендарів, товариство покупців, інші юридичні особи, створені працівниками орендного підприємства, структурного підрозділу орендного підприємства, який виділяється в окремий об’єкт приватизації, в тому числі такого, договором оренди якого не передбачено право на викуп орендованого майна, мають право на приватизацію орендованого майна, його частки (щодо структурних підрозділів) шляхом викупу, якщо вони до 1 вересня 1995 року подали в установленому порядку про це відповідну заяву. При цьому договір оренди приміщення, укладений на день приватизації, є чинним до закінчення його строку.
В той час, як передбачено ст. 5 Указу Президента України «Про заходи щодо прискорення процесу малої приватизації в Україні» від 30 грудня 1994 року за № XXX/94, установити, що приміщення, у яких розташовані приватизовані до набрання чинності цим Указом об’єкти малої приватизації, та приміщення, зазначені у статті 4 цього Указу, викуповуються власником приватизованого об’єкта малої приватизації. У разі відмови власника приватизувати відповідне приміщення та у випадках, передбачених статтею 4 цього Указу, надання приміщень у оренду здійснюється державними органами приватизації на строк не менш як 10 років шляхом продажу патентів на право оренди приміщень.
25 червня 1996 року, між Представництвом ВДМ України в Дніпровському районі м. Києва, як органом приватизації, та Колективним підприємством «НАЗВА_1» був укладений договір за № XX/46-ПО купівлі-продажу патенту на право оренди будівлі, згідно якого продавець зобов’язується передати покупцю патент на право оренди будівлі (споруди, приміщення) загальною площею 564,9 кв. м., розташованої за адресою: м. Київ, вул. Xxxxxxxx, 6, а покупець зобов’язується прийняти вказаний патент і спалити ціну відповідно до умов, визначених в цьому договорі. Строк дії патенту встановлено в 10 років з моменту першого продажу.
Однак, суд апеляційної інстанції зробив припущення, що з прийняттям в оренду, а в спірних правовідносинах – отримання патенту на право оренди, строком не менш як на 10 років, власник об’єкту приватизації засвідчує відмову від реалізації свого права на викуп відповідної будівлі.
При цьому, хочу звернути увагу суд касаційної інстанції на те, що з положення ст. 5 Указу Президента випливає обов’язкова наявність відмови власника приватизувати відповідне приміщення або ж не подання, як випливає із ст. 4 цього Указу, відповідної заяви про викуп приміщень до 1 вересня 1995 року.
При таких обставинах, в матеріалах господарської справи відсутні будь-які докази, які б свідчили про відмову від приватизації нежилих приміщень, що знаходяться в м. Києві, по вул. Xxxxxxxx, 6, зокрема письмової заяви про відмову від приватизації приміщень або ж будь-якого іншого документу викладеного письмовому вигляді адресованого органу приватизації чи відповідній раді.
Тому, судом було лише зроблено припущення, що з прийняттям в оренду, а в спірних правовідносинах – отримання патенту на право оренди, строком не менш як на 10 років, позивач засвідчив відмову від реалізації свого права на викуп відповідної будівлі, при тому, що жодних документальних доказів надано суду сторонам не було, а тому суд не дотримався вимог процесуальної норми щодо законності та обґрунтованості судового рішення, та належності і допустимості засобів доказування в рахунок обґрунтування вказаних обставин.
Крім того, не може бути застосовне положення ст. ст. 4, 5 Указу Президента України «Про заходи щодо прискорення процесу малої приватизації в Україні» від 30 грудня 1994 року за № XXX/94 до спірних правовідносин в тій частині, що позивачем не було подано відповідної заяви про викуп нежилого приміщення до 1 вересня 1995 року, оскільки, як було зазначено вище, 4 липня 1995 року Дніпровською районною в м. Києві радою було прийнято рішення про включення нежилого приміщення до переліку об’єктів комунальної власності, що підлягають приватизації шляхом викупу, до якого включено нежиле приміщення, що знаходиться в м. Києві, по вул. Xxxxxxxx, 6, тобто до 1 вересня 1995 року.
Особливу увагу хочу звернути суд на те, що з положення ст. ст. 4, 5 Указу Президента України «Про заходи щодо прискорення процесу малої приватизації в Україні» від 30 грудня 1994 року за № XXX/94 випливає, що даний нормативний акт регулює відмову особи від приватизації лише до прийняття рішення про включення нежилого приміщення до переліку об’єктів, що підлягає приватизації, однак рішення Дніпровської районної в м. Києві ради про включення нежилого приміщення до переліку об’єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу від 4 липня 1995 року за № XX було прийнято до 1 вересня 1995 року і до його прийняття позивач не подавав відповідну заяву про відмову від приватизації.
Аналогічне положення і міститься в ст. 1.2. Закону України «Про державну програму приватизації» від 3 червня 1997 року, на яке посилається суд апеляційної інстанції, та яким передбачено, що покупець, який став власником об’єкта приватизації і не скористався на момент приватизації об’єкта правом викупу будівлі (споруди, приміщення) у межах займаної цим об’єктом площі, має право викупити відповідну будівлю (споруду, приміщення), якщо вона перебуває в державній чи комунальній власності та не має прямої заборони у законодавстві України або відповідного Фонду державного майна України чи Верховної ради Автономної Республіки Крим на приватизацію цієї будівлі (споруди. приміщення). ЗА наявності такої заборони та у разі відмови власника об’єкт малої приватизації приватизувати відповідну будівлю (споруду, приміщення), зазначені будівлі (споруди, приміщення) передаються у встановленому порядку в оренду, на термін не менш як 10 років.
Таким чином, відмова від приватизації в розумінні вказаного вище законодавчого акту можлива, якщо власник об’єкту приватизації має право на приватизацію приміщення, однак відмовляється скористатись цим правом, і не має наміру приватизувати ці приміщення шляхом викупу. Тільки в такому випадку приміщення передаються в довгострокову оренду. При цьому вказана норма не регулює відносини за яких вже прийнято рішення про включення приміщення до переліку об’єктів, що підлягає приватизації, оскільки в такому випадку настають зовсім інші правові наслідки.
В свою чергу позивачу було запропоновано органом приватизації придбати патент на оренду нежилого приміщення, в зв’язку з чим останній погодився, в результаті чого між ними і був укладений договір купівлі-продажу патенту, однак в цьому договорі не передбачено, що у випадку придбання патенту позивач втрачає право на приватизацію приміщення, так як і не було повідомлено позивача органом приватизації чи будь-якою іншою особою, що у випадку набуття прав на патент останній втрачає право на приватизацію приміщень.
Також, хочу звернути увагу суд касаційної інстанції на те, що апеляційний суд безпідставно посилається на рішення Конституційного суду України від 16 квітня 2009 року за № X-9/2009 року (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування), з наступних підстав.
Рішенням Конституційного суду України від 16 квітня 2009 року за № X-9/2009 року (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) встановлено, що ненормативні правові акти органу місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, тому вони не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання, свідчить лише на користь обґрунтування вимог позивача, які полягають в тому, що Дніпровська районна в м. Києві рада, як орган місцевого самоврядування, приймаючи рішення про включення об’єкту до переліку об’єктів, що підлягають приватизації не має право змінити чи скасувати в цій частині свого рішення, яке винесено на користь фізичної чи юридичної особи, більш того як було зазначено вище, якщо таке рішення було виконано.
Вказане вище положення повністю узгоджується з іншим положенням рішення Конституційного суду України, а саме: Конституційний Суд України зазначає, що в Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (стаття 74 Закону). Таким чином, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб’єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є “гарантією стабільності суспільних відносин” між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення, що узгоджується з правовою позицією, викладеною в абзаці другому пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року N 1-зп у справі щодо несумісності депутатського мандата.
Натомість, у резолютивній частині рішення, Конституційний суд України вирішив, що в аспекті конституційного подання положення частини другої статті 19, статті 144 Конституції України (254к/96-ВР), статті 25, частин першої, десятої статті 59 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР (280/97-ВР) (з наступними змінами) стосовно права органу місцевого самоврядування скасовувати свої раніше прийняті рішення та вносити до них зміни необхідно розуміти так, що орган місцевого самоврядування має право приймати рішення, вносити до них зміни та/чи скасовувати їх на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (254к/96-ВР) та законами України.
При таких обставинах, оскільки жодним нормативно-правовим актом України не надано право скасування рішення Дніпровською районною в м. Києві радою, яким нею ж і був затверджений перелік об’єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу, таке рішення є чинним та підлягає виконанню, більш того в установленому законом порядку (в судовому чи іншому встановленому законом порядку) не було скасоване, про що свідчать обставини, які вже були встановлені рішенням Господарського суду м. Києва від 29 квітня 2009 року по справі № XX/106.
Тому, знову ж таки суд апеляційної інстанції безпідставно дійшов висновку про те, що рішення Дніпровської районної в м. Києві ради вичерпало свою дію відносно позивача фактом укладання договору купівлі-продажу патенту на право оренди, оскільки фактом виконання рішення або ж вичерпування своєї дії є лише безумовна відмова позивача від приватизації приміщень або ж приватизація цих приміщень у встановлений законом спосіб.
Також, безпідставно суд апеляційної інстанції посилається на те, що позивачем не було надано доказів звернення до Дніпровської районної в м. Києві ради з приводу укладання договору купівлі-продажу нежилого приміщення, оскільки в матеріалах справи є відповідь Дні-
провськоїрайдержадміністраціїївід11.02.04р.вих.№4/14-6033/4налист КП»НАЗВА_1» від
17.11.03р.№18 про те,що»зазначене приміщення не увійшло до переліку об*єктів,що підлягають
приватизації у 2004р».
Крім того, звертаю увагу суду на те, що Дніпровська районна в м. Києві рада приймаючи у відповідності до Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» від 6 березня 1992 року та Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» розпорядилася своїм приміщенням комунальної власності у такий спосіб як приватизація цього приміщення шляхом включення до переліку об’єктів які підлягають приватизації у такий спосіб як викуп, що є підставою для укладання договору купівлі-продажу між органом приватизації та його покупцем (на корись якого було включено нежиле приміщення до переліку об’єктів, яким є КП «НАЗВА_1»).
В той час, Дніпровська районна в м. Києві рада приймаючи вказане вище рішення про включення нежилого приміщення комунальної власності до переліків об’єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу запланувала його відчуження протягом 1995 року, однак вказаний вище строк приватизації жодним чином не пов'язаний з чинністю рішення, по закінченню якого позивач втрачає право на приватизацію вказаного вище нежилого приміщення.
Вказаний вище період встановлюється органом, який затверджує переліки виключно з метою планування обсягів об’єктів, які підлягають приватизації за той чи інший проміжок часу.
Хоча, звертаю увагу суд на те, що жодним нормативно-правовим актом України, в тому числі Законом України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» чи Законом України «Про затвердження державної програми приватизації» або ж будь-яким іншим правовим актом України, не передбачено встановлення будь-яких додаткових строків чи обмежень в часі на приватизацію об’єктів, окрім відмови покупця від приватизації ним приміщень на звернення з такою пропозицією органу приватизації або ж органу, який затверджує переліки об’єктів, що підлягають приватизації.
Зокрема, як випливає з положень ст. 7 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», місцеві Ради затверджують за поданням органів приватизації переліки об’єктів, які перебувають відповідно у комунальній власності і підлягають: продажу на аукціоні, за конкурсом та викупу.
Жодних посилань в цьому законодавчому акті чи в будь-якому іншому на встановлення строків чинності переліків об’єктів, що підлягають приватизації або ж строків їх дії по закінченню яких покупець втрачає право на приватизацію об’єктів або ж необхідність повторного звернення із заявою про включення об’єкта до переліку об’єктів, що підлягаю приватизації - не передбачено, оскільки зазначення у рішенні третьої особи по справі строку протягом якого необхідно приватизувати об’єкт є не більш ніж умовним строком реалізації плану приватизації на відповідний рік Дніпровською районною в м. Києві радою, є досить умовним, до нього може бути внесено зміни він може бути продовжений, однак жодним чином не впливає на права покупця щодо приватизації ним об’єкту, який більш того був включений до переліку за його заявою, у відповідності до п. 49 Державної програми приватизації на 2000 – 2002 роки, затвердженої Законом України «Про затвердження державної програми приватизації».
Крім того, саме з вини Дніпровської районної в м. Києві ради не були приватизовані позивачем нежилі приміщення з приводу яких заявлені позовні вимоги щодо спонукання до укладення договору купівлі-продажу, оскільки саме органом приватизації не був підготовлений належним чином об’єкт приватизації до продажу та не був запропонований на розгляд позивачу проект договору купівлі-продажу нежилих приміщень, не була проведена оцінка приміщень та не був підготовлений правовстановлюючий документ на об’єкт приватизації, в той час як позивач неодноразово звертався до відповідача з приводу укладання договору купівлі-продажу нежилих приміщень комунальної власності.
Більш того, в самому навіть рішенні відсутній строк, протягом якого рішення втрачає чинність або ж припиняє свою дію, що вплинуло б на права чи обов’язки позивача по праву в частині приватизації приміщень.
Тому, як наслідок, позивач 4 квітня 2008 року повторно звернувся із заявою про включення нежилих приміщень до переліку об’єктів, які підлягають приватизації шляхом викупу, з тією метою, щоб в будь-який спосіб в позасудовому порядку вирішити питання приватизації приміщень, однак жодним чином не визнавав той факт, що рішення Дніпровської районної в м. Києві ради «Про заходи щодо прискорення приватизації комунального майна» від 4 липня 1995 року втратило чинність чи припинило свою дію. Більш того, жодним нормативно-правовим актом України не передбачено, що у випадку звернення особи з повторною заявою про включення нежилого приміщення до переліку об’єктів, що підлягають приватизації, попередні юридичні факти втрачають чинність.
3. Крім того, звертаємо увагу суд касаційної інстанції на те, що спір переданий вирішення Господарського суду щодо визнання незаконним та скасування рішення Дніпровської районної в м. Києві ради про затвердження переліків об’єктів, що підлягають приватизації, не підлягає вирішенню в господарських судах, оскільки підвідомчій адміністративним судами і підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а тому провадження у справі необхідно припинити на підставі п. 1 ст. 80 ГПК України, з наступних підстав.
Як передбачено ст. 3 КАС України, справа адміністративної юрисдикції - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень;
Тобто, справою адміністративної юрисдикції може бути переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб’єктами суспільства стосовно їхніх прав та обов’язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб’єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб’єктів, а ці суб’єкти відповідно зобов’язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб’єкта.
Поняття «суб’єкт владних повноважень» визначено у статті 3 КАС України - це органи державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Отже, необхідною та єдиною ознакою суб’єкта владних повноважень є здійснення цим суб’єктом владних управлінських функцій, при цьому ці функції повинні здійснюватись суб’єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.
У випадку, якщо суб’єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює вказані владні управлінські функції щодо іншого суб’єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС України ознак справи адміністративної юрисдикції, і, відповідно, не повинен вирішуватись адміністративним судом.
Вказані вище положення були викладені у інформаційному листі Верховного суду України від 26 грудня 2005 року за № X.2.-2005.
При таких обставинах, спір, який був переданий на вирішення Господарського суду є адміністративним спором, а не господарським, що полягає в наступному.
Відповідачем по справі є суб’єкт владних повноважень – орган місцевого самоврядування – Дніпровська районна м. Києві рада, яка в спірних правовідносинах виконує саме владні управлінські функції на основі законодавства.
Дніпровська районна в м. Києві рада є органом місцевого самоврядування, яка діє на підставі Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та на підставі п. 30 ст. 26 вказаного законодавчого акту, наділена як суб’єкт владних повноважень виключною компетенцією щодо прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об’єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; визначення доцільності, порядку та умов приватизації об’єктів права комунальної власності; вирішення питань про придбання в установленому законом порядку приватизованого майна, про включення до об’єктів комунальної власності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого в установленому порядку розірвано або визнано недійсним, про надання у концесію об’єктів права комунальної власності.
Тому, Дніпровська районна в м. Києві рада діє як орган місцевого самоврядування та приймає рішення виключно на підставі актів законодавства України, на підставі яких йому надано владні управлінські функції (повноваження) керувати поведінкою іншого суб’єкта на підставі виключно законодавства України, тобто прийняти рішення про включення об’єкту до переліку об’єктів, які підлягають приватизації чи відмовити з цього питання. При цьому, знову ж таки звертаю увагу суд на те, що рішення органом приватизації приймається виключно виходячи з умов, підстав та в порядку передбаченому актами законодавства, яке регулює приватизаційні процеси.
За таких умов, між позивачем та відповідачем відсутні господарські правовідносини, з яких випливав би спір про право, оскільки Дарницька районна в м. Києві рада знаходиться «при здійсненні владних управлінських функцій на основі законодавства».
В результаті прийняття Дніпровською районною в м. Києві радою будь-якого рішення, позивач не набуде права на об’єкт, тим більше вимоги позивача не спрямовані на визнання права на об’єкт, інше майно чи немайнові права.
Тим більше, звертаю увагу суд на те, що спір про право може бути лише в тому випадку, коли б позивач пред’явив вимогу у своєму позові спрямовано на визнання права на якусь річ, майно чи немайнові права.
Також, у відповідності до ст. 12 ГПК України, господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав.
При таких обставинах, вказаний вище спір не підсудний господарським судам України.
При таких обставинах, у відповідності до ч.1 ст. 18 КАС України, місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією із сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні окружним адміністративним судам.
В той час як передбачено ч.2 ст. 18 КАС України, окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією із сторін є орган державної влади, інший держаний орган, їх посадова чи службова особа.
Тобто, спір який переданий на вирішення господарського суду підсудний та підвідомчий саме Дніпровському районному суду м. Києва, який являється місцевим загальним судом як адміністративним судом.
Таким чином в п. 1 ч.1 ст. 17 КАС України передбачено, що компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії) дій чи бездіяльності.
Крім того, необхідно врахувати положення ч.2 ст. 2 КАС України, якою передбачено, що до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На момент звернення позивача до Дарницького районного суду м. Києва іншого порядку судового провадження щодо оскарження бездіяльності органу приватизації – не встановлено.
І насамперед звертаю увагу суд касаційної інстанції на Інформаційний лист Вищого адміністративного суду «Щодо застосування окремих норм матеріального права під час розгляду адміністративних справ» від 1 червня 2010 за № XX1/11/13-10, де в п. 1.2. цього листа, вищий спеціалізований суд надає роз’яснення щодо застосування матеріальних норм під час оскарження рішень органів місцевого самоврядування, яким затверджені переліки об’єктів, що підлягають приватизації на підставі Закону України «Про приватизаціє невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», що свідчить про значну практику розгляду справ адміністративними судами підвідомчих їм спорів щодо приватизації комунального майна, оскільки територіальна громада діє як суб’єкт владних повноважень на підставі ст. 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
Також, найголовніше на що звертаємо увагу суд касаційної інстанції – це Рішення Конституційного суду України від 1 квітня 2010 року за № X0-рп/2010 у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів “а”, “б”, “в”, “г” статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, яким передбачено, що: системний аналіз положень Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” (частини першої статті 10, статей 16, 17, 18, 25, 26 та інших) свідчить, що органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, віднесених Конституцією України та законами України до їхньої компетенції, є суб’єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції, зокрема нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу.
Тому на підставі ст.ст. 4, 22, 32, 35, 36, 107, 109, 110, 111, 111-9, 111-10, 121-1 ГПК України -
П Р О Ш У:
1.Постанову Київського апеляційного господарського суду від 8 грудня 2010 року по справі № XX/106 – скасувати.
2.Прийняти нову постанову, якою залишити в силі Рішення Господарського суду м. Києва від 29 квітня 2009 року по справі № XX/106, яке було помилково скасовано на підставі Постанови Київського апеляційного господарського суду від 8 грудня 2010 року.
ДОДАТКИ:
1. Докази направлення копії Касаційної скарги учасникам судового процесу;
2. Довіреність на представництво і захист прав та інтересів відповідача в судах;
3. Платіжне доручення про сплату державного мита за подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції.
28 грудня 2010 року
|
Представник відповідача, який діє на підставі довіреності |
______________ (підпис)
|
Ковальчук С.М.
|
Додати новий коментар