Касаційна скарга до Вищого господарського суду України у справі щодо відшкодування шкоди заподіяної внаслідок незаконного заволодіння легковим автомобілем

 До Вищого Господарського суду України 

 

                            Відповідач

                 (скаржник):    Суб'єкт підприємницької діяльності -

фізична особа ОСОБА_1 Ідентифікаційний

 

Позивач :    Українсько-американське командитне

                       товариство «НАЗВА_2

АДРЕСА_

 

Про відшкодування шкоди заподіяної внаслідок незаконного

заволодіння легкового автомобіля (в порядку регресу)

 

К А С А Ц І Й Н А    С К А Р Г А

на рішення Господарського суду Київської області від 20-28 верbvbесня 2005 року та постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 23 листопада 2005 року

20-28 вересня 2005 року Господарський суд Київської області ухваливід 20-28 вересня 2005 року та постанова Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 23 листопада 2005 року, прийняті з порушенням вимог чинного законодавства України, при цьому суди не в повному обсязі з’ясували обставини справи, які мають значення для правильного вирішення господарського спору, не взяли взагалі до уваги обґрунтовані заперечення відповідача викладені у відзиві та апеляційній скарзі, неправильно та неповно дослідили докази, що призвело до невідповідності висновків судів обставинам справи, а також суди не вірно застосували норми як матеріального так і процесуального права, що потягло за собою неправильне вирішення господарського спору.

Наведені вище обставини є підставою для скасування судових рішень та прийняття постанови, якою відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог, що полягає в наступному.   

1.  Як встановлено судом першої та апеляційної інстанції 8 червня 2004 року з СТО ГБК «НАЗВА_1», яке знаходиться у м. Бориспіль, по вул. Горького був викрадений автомобіль Alfa Romeo, який належав громадянину ОСОБА_2.

В зв’язку з тим, що дана подія за договором страхування від 11 липня 2003 року, укладеним між Українсько-американським командитним товариством «НАЗВА_2» та громадянином ОСОБА_2 є страховим випадком, на користь останнього позивачем було виплачено страхове відшкодування в розмірі 33 579 грн. з врахуванням франшизи, що підтверджується видатковим касовим ордером від 6 вересня 2004 року за № 203.

 

2. Однак Українсько-американське командитне товариство «НАЗВА_2» звернулося не до тієї особи, яка повинна відповідати за заподіяні збитки, що полягає в наступному.

   У відповідності до п. 1.1. договору добровільного страхування засобів наземного транспорту від 11 липня 2003 року за № XXXXX, укладеним між Українсько-американським командитним товариством «НАЗВА_2» та громадянином ОСОБА_2, страхувальник страхує засіб наземного транспорту від можливих страхових випадків, зокрема угону, крадіжки, незаконного привласнення, пограбування, неправомірного використовування застрахованого транспортного засобу не уповноваженою на це особою, навмисних або протиправних дій третіх осіб.

Тобто страховим випадком від якого страхувальник застрахував транспортних засіб є саме угон, крадіжка, незаконне привласнення, пограбування, неправомірне використовування застрахованого транспортного засобу не уповноваженою на це особою, навмисні або протиправні дії третіх осіб, з настанням якого страховик зобов’язаний виплатити страхувальнику страхове відшкодування у відповідності до п. 4 договору добровільного страхування засобів наземного транспорту від 11 липня 2003 року за № XXXXX.

Дійсно страховий випадок настав і страхова компанія виплатила ОСОБА_2 страхове відшкодування в розмірі 33 579 грн.  

На підставі ст. 993 ЦК України та ст. 27 Закону України «Про страхування» від 7 березня 1997 року, до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.

Отже страховик за договором майнового страхування в межах страхового випадку та після виплати страхового відшкодування має право вимоги, яке страхувальник, що одержав страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.

Суди в своїх рішеннях визнали особу, яка повинна відповідати в порядку регресу за заподіяні збитки - суб’єкта підприємницької діяльності – фізичну особу ОСОБА_1, мотивуючі це тим, що між ним та ОСОБА_2 був укладений договір підряду. Однак висновки суду з цього приводу є помилковими та такими, що не відповідають вимогам норм матеріального права, що полягає в наступному.

Якщо припустити, що між суб’єктом підприємницької діяльності – фізичною особою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір підряду, останній, на відміну від страхової компанії, має право пред’явити вимогу про відшкодування збитків (шкоди), як до особи, яка незаконно заволоділа транспортним засобом і вчинила деліктне цивільне правопорушення, так і до особи яка не виконала або ж не належно виконала свої договірні зобов’язання.      

Однак в даному випадку особа, яка є відповідальною за заподіяння збитків в межах страхового випадку є особа, яка вчинила дії, внаслідок яких настав страховий випадок у страхувальника та в зв’язку з чим страховик, виплативши страхове відшкодування, має право пред’явити вимоги в порядку регресу до відповідальної особи в заподіянні збитків, в зв’язку з угоном, крадіжкою, незаконним привласненням, пограбуванням, неправомірним використовуванням застрахованого транспортного засобу не уповноваженою на це особою, навмисними або протиправними діями третіх осіб.

Перехід права вимоги до страховика може мати місце тільки у тому випадку, коли наявним буде факт заподіяння шкоди майну, тобто цивільне деліктне (позадоговірне) правопорушення. Отже, лише у разі наявності ознак цивільного правопорушення до страховика може перейти право вимоги до заподіювача шкоди. За загальними правилами це може мати місце тільки за наявності протиправної поведінки заподіювача шкоди, наявності збитків, причинного зв’язку між протиправною поведінкою, збитками та виною заподіювача.

Визнання особи відповідальної за заподіяння збитків, здійснюється відповідно до норм про відшкодування шкоди, передбачених главою 82 ЦК України, а тому суди не мали право керуватись положеннями, які регулюють договірні зобов’язання та застосовувати відповідальність за їх не виконання чи не належне виконання. 

Навіть припускаючи той факт, що між суб’єктом підприємницької діяльності – фізичною особою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір підряду на пофарбування транспортного засобу і під час неналежного виконання зобов’язань за цим договором підрядник не вжив усіх заходів щодо збереження майна переданого йому замовником, останній повинен нести відповідальність за втрату або пошкодження цього майна. В такому разі право вимоги до підрядника в межах договору підряду може пред’явити лише замовник за неналежне виконання зобов’язань за цим договором, однак ні в якому випадку не страхова компанія, оскільки подія, пов’язана з втратою транспортного засобу внаслідок не виконання договірної дисципліни підрядником, не є страховим випадком за договором майнового страхування.

У відповідності до ст. 8 Закону України «Про страхування» від 7 березня 1997 року, страховим ризиком є певна подія, на випадок якої проводиться страхування і яка має ознаки ймовірності та випадковості настання, а страховим випадком є подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі.

Тобто договором страхування передбачений страховий випадок як подія пов’язана з угоном, крадіжкою, незаконним привласнення, пограбуванням, неправомірним використовуванням застрахованого транспортного засобу не уповноваженою на це особою, навмисними або протиправними діями третіх осіб. При її настанні страховик повинен випалити страхувальнику страхове відшкодування в розмірі передбаченому договором майнового страхування. Лише з настанням вказаної в договорі майнового страхування події як страхового випадку та сплати, після її настання, страхового відшкодування, страхувальник має право пред’явити вимоги до особи відповідальної за завдання збитків страхувальнику в межах страхового випадку, тобто до особи яка своїми діями здійснила настання страхового випадку.

Тому такою особою не може бути підрядник за договором підряду в силу ст. 841 ЦК України, оскільки дії та поведінка підрядника, які пов’язані із не вжиттям усіх заходів щодо збереження майна переданого йому замовником, не є страховим випадком та страховим ризиком.

Також страхова компанія виплативши страхове відшкодування страхувальнику не може пред’явити вимогу до суб’єкта підприємницької діяльності – фізичної особи ОСОБА_1, оскільки  останній, (припускаючи факт договірних відносин як встановили в своїх рішеннях суд першої та апеляційної інстанції) знаходився в договірних правовідносинах з ОСОБА_2, а не із страховою компанією, що полягає в наступному.

Перехід до страховика прав страхувальника щодо особи, відповідальної за заподіяні збитки за своєю правовою природою є правом на регрес передбачений ст.ст. 993, 1191 ЦК України та ст. 27 Закону України «Про страхування» від 7 березня 1997 року.

Однак Господарський суд Київської області та Київський міжобласний апеляційний господарський суд в своїх рішеннях доводить факт укладання договору підряду між суб’єктом підприємницької діяльності – фізичною особою ОСОБА_1 та ОСОБА_2, та як наслідок застосовує ст. 841 ЦК України як підставу договірної відповідальності за неналежне невиконання зобов’язання.

Проте суд не дотримався положень розділу 1 глави 47 ЦК України, якою передбачено загальні положення про зобов’язання, зокрема у відповідності до ст. 512 ЦК України, якою передбачено підстави заміни кредитора у зобов’язані, а саме п.1 ч.1 вказаної статті, кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).  

Регресні вимоги в порядку ст. 993 ЦК України та ст. 27 Закону України «Про страхування» від 7 березня 1997 року не є відступлення права вимоги за правочином в контексті ч.1 ст. 512 ЦК України, тим більше ст. 513 ЦК України, передбачено форму правочину щодо заміни кредитора у зобов’язанні, а саме правочин щодо заміни кредитора у зобов’язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов’язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Тому із змісту ст.ст. 512, 513 ЦК України та ст.ст. 993, 1191 ЦК України, ст. 27 Закону України «Про страхування» від 7 березня 1997 року випливає, що регресні вимоги (перехід права вимоги) не є уступкою права вимоги за договірними зобов’язаннями, а тому замовник (ОСОБА_2) в договорі підряду не може бути замінений страховиком, оскільки заміна сторони в договірному зобов’язанні в порядку регресу не допускається

При таких обставинах враховуючі вищевикладене, страховик в межах договору майнового страхування та страхового випадку має право пред’явити вимогу до особи, яка відповідальна за завдання збитків, тобто яка несе деліктну (позадоговірну) цивільно-правову відповідальність, і яка своїми діями спричинила подію, на підставі якої настав страховий випадок та страховий ризик, а саме до особи яка незаконно заволоділа транспортним засобом і в якої є склад цивільного правопорушення, а не виконання зобов’язання за договором.

Тобто Українсько-американське командитне товариством «НАЗВА_2» безпідставно звернулося до суб’єкта підприємницької діяльності – фізичної особи ОСОБА_1 з позовом, оскільки на підставі ст. 24 ГПК України, позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом.

 

3. Господарський суд Київської області не мав права розглядати спір, предметом якого є доведення страховою компанією в своїй позовній заяві і відповідно встановлення судом в своєму рішенні, факту укладання цивільно-правового договору між двома фізичними особами, суб’єктом підприємницької діяльності – фізичною особою ОСОБА_1 та фізичною особою - ОСОБА_2, та застосовувати на його підставі відповідальність за не виконання чи не належне виконання зобов’язань за вказаним договором, внаслідок чого допустив порушення норм процесуального права, що полягає в наступному.

У відповідності до п.1 ч.1 ст. 12 ГПК України, господарським судам підвідомчі спори у справах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав. 

Як зазначено і в позовній заяві страхової компанії, і в рішеннях судів, останні обґрунтовують задоволення позовних вимог доказуючи факт укладання цивільно-правового договору, договору підряду на пофарбування транспортного засобу, укладеного між двома фізичними особами, і як наслідок застосовують договірну відповідальність за неналежне виконання чи не виконання зобов’язань за вказаним договором, а саме із не вжиттям на підставі ст. 841 ЦК України усіх заходів щодо збереження майна переданого йому замовником.

Господарський суд має право встановлювати лише факт укладання чи не укладання господарського договору, і як наслідок застосовувати відповідальність однієї сторони і лише на вимогу іншої, а тому спір про доведення чи спростування факту укладання цивільно-правового договору та застосування на підставі його відповідальності, згідно п.1 ч.1 ст. 12 ГПК України, не підвідомчий господарським судам.       

 

4. Також враховуючі вищевикладене, Українсько-американське командитне товариством «НАЗВА_2»  не має жодних прав щодо доведення факту укладання між суб’єктом підприємницької діяльності – фізичною особою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору підряду, оскільки страхова компанія не являється стороною договірних правовідносин, а його заміна в порядку регресу є недопустимою з точки зору загальних засад про зобов’язання визначених Цивільним кодексом України. Також суди безпідставно дійшли думки, яка ґрунтується лише на припущеннях і підтверджується не належними та не допустимими доказами, що між суб’єктом підприємницької діяльності – фізичною особою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір підряду, що полягає в наступному.  

У відповідності до ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Звертаю увагу на те, що серед істотних умов будь-якого договору закон конкретно називає лише предмет. Однак до істотних слід віднести і ті умови, які хоч і не названі як істотні в законі, але необхідні для договорів даного виду, зокрема умова про ціну є необхідною для будь-якого відплатного договору.  

У відповідності до ст. 837 ЦК України, за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов’язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов’язується прийняти та оплатити виконану роботу.

Закон не розкриває змісту, які роботи можуть виконуватися за договором підряду. Безперечним, однак, є те, що предметом договору є підряду індивідуальний результат праці підрядника, який набуває тієї чи іншої матеріалізованої форми, оскільки робота виконується з матеріалів сторін і здається у вигляді придатної для оцінки.

Також ст. 837 ЦК України, не містить спеціального регулювання форми договору підряду, проте цей договір повинен бути укладений відповідно до загальних умов про форму, передбачених ст.ст. 207, 208 ЦК України.

Так у відповідності до ст. 208 ЦК України, у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.  

Заперечення позивача на апеляційну скаргу відповідача відносно того, що договір підряду укладений між фізичною особою та суб’єктом підприємницької діяльності - фізичною особою, а тому він не підлягає вчиненню у простій письмовій формі не відповідає дійсності, оскільки згідно ст. 3 ЦК України, учасниками цивільних відносин є лише фізичні та юридичні особи. Тобто цивільний кодекс України не розрізняє суб’єкта підприємницької діяльності фізичну особу, як самостійного учасника, а відносить вказаного суб’єкта цивільних правовідносин до фізичної особи, про що свідчить зміст підрозділу 1 «Фізичні особи», до якого включена глава 5 «фізична особа-підприємець».  

Тому правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, повинні вчинятись в письмовій формі.

За змістом та характером робіт пофарбування автомобіля перевищує суму в двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Однак сторони не досягли згоди щодо обсягу робіт за договором підряду, оскільки їх вартість може бути 1 грн. або 10 000 грн. Тому знову ж таки звертаю увагу на те, що предмет договору підряду укладеного, на думку суду, між суб’єктом підприємницької діяльності – фізичною особою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не визначений, що вже тягне за собою недосягнення згоди з усіх істотних умов.  

Тому відповідно до ст. 218 ЦК України, недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

При таких обставин, лише сторони правочину мають право в суді доводити факт укладання договору підряду. Таке право не надано жодним іншим особам, в тому числі позивачу як страховій компанії, яка не може бути замінена у договірному зобов’язанні шляхом заявлення регресних вимог, оскільки її право цивільне, в зв’язку з вчиненням цього правочину, не можу бути порушене так як права та обов’язки за договором підряду виникли лише в суб’єкта підприємницької діяльності – фізичної особи ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

В свою чергу суб’єкт підприємницької діяльності – фізична особа ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не дійшли згоди з усіх істотних умов договору підряду, і не могли дійти згоди за таких умов, а тому він вважається неукладеним. 

 

5. Також Господарський суд Київської області та Київський міжобласний апеляційний господарський суд не мали жодних належних та допустимих доказів, що містять відомості про укладання договору підряду між суб’єктом підприємницької діяльності – фізичною особою ОСОБА_1 та ОСОБА_2, в контексті ст. 36 ГПК України, що полягає в наступному.

Суди поклали в основу доведення факту укладання правочину матеріали кримінальної справи (зокрема, протоколом допиту потерпілого ОСОБА_1 від 12.06.2004 року, протоколом допиту свідка ОСОБА_3 від 18.06.2004 року та протоколом допиту свідка ОСОБА_4 від 18.06.2004 року), яка порушена за постановою від 18.06.2004 року, якими нібито підтверджується, що автомобіль Alfa Romeo, був залишений ОСОБА_2 на СТО ГБК «НАЗВА_1» у м. Борисполі, по вул. Горького для пофарбування. Однак такі висновки суду є необґрунтованими та такими, що не відповідають процесуальним нормам щодо належності та допустимості доказів.

В рішеннях судів, останні доводять факт укладання договору підряду, однак суди не врахували вимоги ст. 218 ЦК України, якою передбачено, що рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.  

Також показання осіб, допитаних на досудовому слідстві в якості свідків по кримінальній справі порушеній по факту незаконного заволодіння транспортним засобом, не є належним та допустимим доказом в розумінні ст. 36 ГПК України, оскільки вони не досліджені судом як передбачено ст. 257 КПК України, оскільки суд першої інстанції при розгляді кримінальної справи повинен безпосередньо дослідити докази в справі: допитати підсудних, потерпілих, свідків, заслухати висновки експертів, оглянути речові докази, оголосити протоколи та інші документи. В разі не дослідження судом під час розгляду кримінальної справи показів свідків, вони не можуть бути покладені в основу обвинувального чи виправдувального вироку. Свідок може змінити свої покази під час досудового слідства або розгляду справи в суді. Однак лише суд під час розгляду кримінальної справи здійснює оцінку доказів які є в кримінальній справі у їх сукупності, в тому числі покази свідків, і може критично оцінити їх, встановивши зовсім інші обставини по справі.

Отже свідчення свідків по кримінальній справі не може бути прямим доказом факту укладання угод, якщо вони не досліджені судом і не покладені в основу вироку суду.

Крім того в жодних показах свідків не міститься та обставина, що саме власник автомобіля ОСОБА_2 надав його на пофарбування саме суб’єкту підприємницької діяльності – фізичній особі ОСОБА_1. Також з показів свідків не вбачається той факт, що ОСОБА_2 та суб’єкт підприємницької діяльності – фізична особа ОСОБА_1 уклали правочин предметом, якого є роботи по фарбуванню автомобіля. З показів свідків випливає лише можливість в майбутньому укласти договір підряду на пофарбування автомобіля, однак вони не підтверджують укладання договору та досягнення сторонами всіх істотних умов, зокрема щодо змісту, характеру та обсягу робіт, а також ціни.    

Покази свідків не досліджені судом та зміст яких не викладений у вироку суду не є преюдиційним доказом в розумінні ст. 35 ГПК України (обставини, які не підлягають доказуванню)

 

6. Також позивачем не надано суду жодного доказу, а відповідно судом не встановлено обставин, які б свідчили про стан транспортного засобу наданого для пофарбування, тобто в матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що транспортний засіб був залишений у відповідача у зібраному чи розібраному стані, внаслідок чого автомобіль міг бути без ряду деталей та агрегатів, в заявку з чим лише з цих підстав підрядник, на підставі нібито укладеного договору підряду, не буде нести відповідальність в тому розмірі, в якому пред’явила страхова компанія. Відповідач, в такому разі, несе відповідальність на підставі ст. 841 ЦК України лише в межах дійсної вартості переданого йому майна за його втрату або пошкодження.

Отже судами не встановлено належних доказів про стан автомобіля, наданого для пофарбування, а тому суди зробили звичайне припущення, що автомобіль був пригнаний на СТО в зібраному стані та поклали на підрядника повну відповідальність за заподіяні збитки в повному розмірі, хоча в такому разі відповідальність підрядника обмежується тією вартістю майна, яке було йому передане, а не тією сумою збитків, яку страхова компанія виплатила страхувальнику.            

 

7. Суд першої та апеляційної інстанції під час встановлення наявності укладання договору підряду, посилаються на те, що визнання відповідачем факту залишення ОСОБА_2 автомобіля в гаражі відповідача є доказом укладання усного договору підряду, не відповідає закону, з наступних підстав.

Визнання відповідачем тієї обставини, що дійсно транспортний засіб був залишений в гаражі підрядника у стані підготовленому для пофарбування не є доказом укладання договору підряду та досягнення згоди з усіх умов. Ця обставина абсолютно нічого не підтверджує і не являється в розумінні ст. 35 ГПК доказом, який не підлягає доказуванні.

Тим паче, хочу звернути увагу, що відповідач не укладав ні усного ні письмового договору підряду з власником транспортного засобу і в суді першої та апеляційної інстанції не визнавав цієї обставини.                 

 

8. Також у відповідності до ст. 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Оскільки між сторонами не було укладено правочину у простій письмовій формі, сторона, яка доводить факт укладання договору підряду та досягнення всіх істотних умов, зобов’язана довести, що правочин був укладений саме з суб’єктом підприємницької діяльності – фізичною особою ОСОБА_1. Однак вказану обставину може доводити тільки сторона, яка вважає, що договір між сторонами все ж таки був укладений, але в будь-якому разі не страхова компанія, як це зазначено в позовній заяві та в рішеннях судів.

Відповідач безпосередньо не укладав договору підряду з ОСОБА_2 та не отримував від нього транспортний засіб, про що в матеріалах справи не має жодного доказу, крім показів свідків, які не можуть бути належними та допустимими доказами по господарському спору в частині підтвердження факту укладання договору та досягнення всіх істотних умов, та при цьому не містять жодного посилання на те, що прийняв автомобіль саме суб’єкт підприємницької діяльності – фізична особа ОСОБА_1, або інша уповноважена на те особа, яка діє на підставі довіреності чи в силу іншого правового акту.

При таких обставинах Господарський суд Київської області та Київський міжобласний апеляційний господарський суд без будь-яких правових підстав задовольнили позовні вимоги Українсько-американського командитного товариства «НАЗВА_2»  стягнувши з суб’єкта підприємницької діяльності – фізичної особи ОСОБА_1 33 579 грн. та судові витрати.  

Тому на підставі ст.ст. 4, 22, 32, 35, 36, 107, 109, 110, 111, 111-9, 111-10, 121-1 ГПК України, ст.ст. 3, 207, 208, 218, 512, 513, 638, 837, 841, 993, 1191, глава 28, розділ1 глава 47 Цивільного кодексу України, ст.ст. 8, 27 Закону України «Про страхування» від 7 березня 1997 року, ст. 257 КПК України, п. 1.1. договору добровільного страхування засобів наземного транспорту від 11 липня 2003 року за № XXXXX –

ПРОШУ:

 

1.                          Скасувати рішення Господарського суду Київської області від 20-28 вересня 2005 року та постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 23 листопада 2005 року по справі № 130/11-05

2.                          Прийняти нове рішення, яким відмовити Українсько-американському командитному товариству «НАЗВА_2» в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.  

3.                          Зупинити виконання  рішення Господарського суду Київської області від 20-28 вересня 2005 року по справі № 130/11-05 до закінчення його перегляду в порядку касації.

ДОДАТКИ:

1.      Докази сплати державного мита.

2.      Докази відправлення касаційної скарги позивачу

3.      Довіреність на представництво інтересів в суді

 

 

 Представник

за довіреністю                          ____________________                    Ковальчук С.М. 

Голоси відсутні

Додати новий коментар

Увага !
Відповідь на дане питання необхідно надати задля уникнення публікування «спам» інформації