Касаційна скарга до Вищого спеціалізованого суду України на судові рішення попередніх інстанцій у цивільній справі про визнання недійсними довіреності, договорів купівлі-продажу квартири та витребування її з чужого незаконного володіння

У відповідності до ч. 1 ст. 238 ЦК України, представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.

Крім того, ст. 1003 ЦК України передбачено, що у договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними. 

Якщо особа, в момент вчинення довіреності як одностороннього правочину, не мала жодних майнових чи будь-яких інших речових прав на квартиру і як наслідок не мала права вчиняти будь-які правочини з даною квартирою, - з підстав передбачених ч.1 ст. 238 ЦК України, така особа не мала права уповноважити іншу особу на вчинення правочинів щодо розпорядження квартирою.  

Тому, зміст одностороннього правочину, яким є довіреність, в момент її вчинення, не відповідала вимогам ст. ст. 238, 1003, 1299 ЦК України. 

У відповідності до ч.3 ст. 209 ЦК України, нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу. 

Крім того, як зазначено в ч.2 ст. 54 Закону України «Про нотаріат», яка міститься в главі 5 «Посвідчення угод» і встановлює загальні вимоги до угод, що посвідчуються в нотаріальному порядку, в тому числі положення якої стосується і посвідчення доручень, - нотаріуси або посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, перевіряють, чи відповідає зміст посвідчуваної ними угоди вимогам закону і дійсним намірам сторін.

Таким чином, приватний нотаріус не виконав свого обов’язку, передбаченого ч.3 т. 209 ЦК України та ч.2 ст. 54 Закону України «Про нотаріат», не перевіривши зміст посвідченої ним угоди вимогам закону, в результаті чого вчинив нотаріальні дії щодо посвідчення довіреності з порушенням вимог Закону (ст.ст.238,1003 ЦК України) та дійсним намірам позивача, який не був власником квартири 

До Вищого спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ   

01024, м. Київ, вул. П.Орлика, 4-А.   

  

Позивач:     ОСОБА_1, 

місце проживання:    

АДРЕСА_1 

 

Представник позивача:        

Адвокат, Ковальчук Степан Миколайович,  

місце знаходження:

АДРЕСА_2

 

Відповідачі:        ОСОБА_3,

місце проживання:    

АДРЕСА_3

              

ОСОБА_4

місце проживання:    

АДРЕСА_4

 

ОСОБА_5  

місце проживання: 

АДРЕСА_5

 

«визнання недійсними довіреність на розпорядження квартирою, договорів купівлі-продажу квартири та витребування її з чужого незаконного володіння».

 

К А С А Ц І Й Н А     С К А Р Г А

на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 6 лютого 2013 року по справі № XXXX/ХХХХ/2013 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 15 травня 2013 року по справі № XXц-780/ХХХХ/13 року  

В провадженні Бориспільського міськрайонного суду Київської області знаходилася цивільна справа 1005/ХХХХ/2012 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про визнання недійсними довіреності, договору купівлі-продажу квартири та витребування її з чужого незаконного володіння. 

6 лютого 2013 року Бориспільським міськрайонним судом Київської області у вказаній вище цивільній справі було ухвалено рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 щодо визнання недійсною довіреність від 14 лютого 2011 року, на підставі якої ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_3 розпоряджатися (в тому числі продати) за ціну та на умовах за його розсудом належну довірителеві квартиру № XX, що знаходиться в м. Бориспіль по вул. Xxxxxxxxx Шлях, 73, визнання недійсним договір купівлі-продажу вказаної квартири, укладеного 15 червня 2011 року між ОСОБА_3, якій діяв від імені ОСОБА_1 на підставі довіреності від 14 лютого 2011 року, та ОСОБА_4, а також витребування з чужого незаконного володіння, а саме від ОСОБА_5, на користь ОСОБА_1 квартиру № XX, що знаходиться в м. Бориспіль по вул. Xxxxxxxxx Шлях, 73.     

Позивач, не погоджуючись із судовим рішенням Бориспільського міськрайонного суду, звернувся з апеляційною скаргою до Апеляційного суду Київської області, обґрунтовуючи її порушенням судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права під час винесення рішення, а тому є необґрунтованим та незаконним.

Апеляційний суд Київської області 15 травня 2013 року, за наслідками розгляду апеляційної скарги позивача, постановив ухвалу, якою апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилив, а рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 6 лютого 2013 року залишив без змін.      

Однак, позивач вважає, що рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області та ухвала Апеляційного суду Київської області винесені з грубим порушенням норм матеріального та процесуального права, суди не сприяли повному, об’єктивному та неупередженому розгляду справи, що призвело до ухвалення ними абсолютно незаконних та необґрунтованих рішень.    

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 6 лютого 2013 року по справі № XXXX/ХХХХ/2013 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 15 травня 2013 року по справі № XXц-780/ХХХХ/13 року необхідно скасувати як незаконні та ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 необхідно задовольнити у повному обсязі, за наступних підстав.

__________________________________________________________

Насамперед, діючи в інтересах позивача за його дорученням, на його кричущу вимогу, звертаю увагу колегію суддів касаційного суду як останню надію справедливого судочинства, можливого об’єктивного та неупередженого, належного та повного розгляду звернення позивача, та ухвалення справедливого рішення у справі, на ті допущені судами попередніх інстанцій порушення Закону, які на моє переконання виникли у зв’язку із їх явною прямою заінтересованістю в результатах розгляду справи. Зміст судових рішень свідчить саме про наявність такого факту, коли помітно суди спотворюють обставини, підміняють поняття та уникають застосування норми закону, яка піддягала застосуванню. Врешті решт можливість бути почутим в суді та отримати дійсно вмотивоване судове рішення на відміну від «судових рішень» суддів попередніх інстанцій, які знехтували принципом верховенства права та зневажили законність під час розгляду справи та ухвалення рішення, допустивши грубі порушення норм права, та можливості позивачем захистити свої права. Ганьбить мене та прикра обставина, що ні суд першої інстанції ні апеляційний суд не ухвалили вмотивоване рішення. Не було враховане судами те правове обґрунтування, в основу якого покладено захист прав та інтересів позивача. Суди навіть не намагалася спростувати жодну обставину, на яку посилався позивач як на підставу для задоволення позову. Ті обставини, які відверто свідчать про явне порушення закону у правовідносинах між сторонами, судами попередніх інстанцій покладено в основу відсутності такого факту взагалі. Це просто не можливо описати нормальними словами, можливо виразитись, але не описати. Як можливо захистити в такому випадку конституційні права людини в державі, де закон не діє, а принципи судочинства нехтуються та не виконуються тими ж суддями, які повинні бути на чолі справедливості та неупередженості, символом демократичних цінностей та гарантом поновлення прав, що мають ознаки порушення їх іншими особами, а не навпаки.        

__________________________________________________________

1.Суд першої інстанції, приймаючи рішення про відмову в задоволенні позву, дійшов остаточних висновків, з якими доречи повністю погодився і апеляційний суд, про те, що «…відповідно до вимог ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1,3,5 ст. 203 ЦК України. Таким чином сама довіреність та волевиявлення довірителя повністю відповідають вимогам ст. 203 ЦК України. Дані обставини роз’яснені в Постанові Пленуму Верховного Суду України від 16.11.2009р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійними». В абзаці 3 п. 2 Поставнои вказано, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватись судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину…».

У відповідності до ст. 213 ЦПК України, рішення суду повинне буди законним та обґрунтованим.

Однак, звертаю увагу суд касаційної інстанції на абсолютно незаконні та необґрунтовані висновки суду першої та апеляційної інстанції в тій частині, що зміст довіреності виданої позивачем 14 лютого 2011 року відповідала вимогам Закону та положенням ст.ст. 203, 215 ЦК України.                                     

14 лютого 2011 року приватним нотаріусом Бориспільського районного нотаріального округу Київської області, ОСОБА_7 була посвідчена довіреність на підставі якої ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_3 розпоряджатися (в тому числі продати) за ціну та на умовах за його розсудом належну довірителеві квартиру № XX, що знаходиться в м. Бориспіль по вул. Xxxxxxxxx Шлях, 73. 

У відповідності до ч. 1 ст. 238 ЦК України, представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.

Крім того, ст. 1003 ЦК України передбачено, що у договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними. 

Однак, враховуючи те, що позивач, в момент вчинення 14 лютого 2011 року довіреності як одностороннього правочину, не мав жодних майнових чи будь-яких інших речових прав на квартиру № XX, що знаходиться в м. Бориспіль по вул. Xxxxxxxxx Шлях, 73, і як наслідок не мав права вчиняти будь-які правочини з даною квартирою, - з підстав передбачених ч.1 ст. 238 ЦК України, позивач не міг уповноважити відповідача, ОСОБА_3, на вчинення правочинів щодо розпорядження квартирою.    

У відповідності до ч.1 ст. 182 ЦК України, право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Як передбачено ст. 1299 ЦК України, якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, спадкоємець зобов’язаний зареєструвати право на спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна. Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна.

У виданій позивачем 14 лютого 2011 року довіреності чітко зазначено, що «…ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_3 розпоряджатися (в тому числі продати) за ціну та на умовах за його розсудом належну довірителеві квартиру…».  

Проте, в момент вчинення довіреності, квартира не належала позивачу, він не мав жодних майнових чи будь-яких інших речових прав на квартиру. Крім того, до моменту вчинення довіреності, позивач не звертався в установленому законом порядку із заявою про прийняття спадщини, нотаріусом не видавалося позивачу свідоцтво про право на спадщину та не здійснювалося його державна реєстрація.

Позивач лише мав правові передумови для можливого набуття в майбутньому прав на квартиру № XX, що знаходиться в м. Бориспіль по вул. Xxxxxxxxx Шлях, 73, однак в момент вчинення довіреності, позивач не здійснив жодних дій спрямованих на їх набуття та міг не набути таких прав ніколи, оскільки їх подальше набуття залежало від активних дій позивача, яких він мав право не вчиняти.

Тому, зміст довіреності в момент її вчинення про те, що квартира належить позивачу і останній уповноважує відповідача, ОСОБА_3, на розпорядження (в тому числі продаж) квартирою, - не відповідає дійсності та вимогам ст. ст. 182, 238, 1299 ЦК України.

Як наслідок в момент вчинення довіреності, відповідач, ОСОБА_3, отримавши за довіреністю повноваження на розпорядження квартирою, не міг вчинити жодних юридичних дій спрямованих на її продаж, оскільки таких дій не міг вчинити і сам позивач, якому не належала дана квартира на праві власності.

Також, в момент вчинення довіреності, дії, які належить вчинити відповідачу, ОСОБА_3, спрямовані на розпорядження квартирою, - з підстав передбачених ст. 1003 ЦК України, є неправомірними та нездійсненними. Неправомірність таких дій відповідача, ОСОБА_3, полягає в тому, що в момент вчинення довіреності, він не може розпорядитися від імені довірителя правами на квартиру, оскільки такі права не належали довірителю, і як наслідок юридичні  дії повіреного, в момент вчинення довіреності, є нездійсненними. 

Право власності в позивача на квартиру № XX, що знаходиться в м. Бориспіль по вул. Xxxxxxxxx Шлях, 73 виникло лише через 4 (чотири) місяці (8 червня 2011 року) з часу вчинення ним довіреності, на підставі Свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 30 травня 2011 року, яке було зареєстровано в Комунальному підприємстві «Бориспільське бюро технічної інвентаризації» 8 червня 2011 року.

Саме з цього моменту у позивача виникло право, на підставі ст. ст. 316, 317, 319 ЦК України, володіти, користуватись та розпоряджатись квартирою № XX, що знаходиться в м. Бориспіль по вул. Xxxxxxxxx Шлях, 73 на власний розсуд, в тому числі і уповноважувати представника на вчинення будь-яких юридичних дій щодо квартири, в тому числі її продаж.

Однак, суд першої інстанції, без посилання на відповідні норми Закону надає якесь своє бачення поняття довіреності «…за загальним визначенням поняття довіреності вбачається, що довіритель уповноважує повіреного вчинити певні дії які матимуть юридичні наслідки для довірителя в майбутньому, таким чином висловлює таку волю добровільно…». Я просто здивований, що апеляційний суд з такою ж точністю сформував поняття довіреності як і суд першої інстанції. Перепрошую, але такого визначення з таким змістом не містить жодна норма Закону, і навіть наукова література з її численними авторами не вдавалась до подібних підходів визначення термінології та суті правового регулювання інституту довіреності. Ст. 237 ЦК України у сукупності з положенням ст. 238 ЦК України чітко визначають, що таке представництво та його зміст, яким є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє, і такий представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Все крапка. Інше наведене судами попередніх інстанцій спотворено та надумано для можливості надати вигляд законності та правомірності вчинення позивачем довіреності.      

Таким чином, ст. 203 ЦК України передбачено загальні вимоги додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У відповідності до ч.1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п’ятою та шостою ст. 203 ЦК України. 

Як було зазначено вище, зміст одностороннього правочину, яким є довіреність від 14 лютого 2011 року, в момент її вчинення позивачем, не відповідає вимогам ст. ст. 238, 1003, 1299 ЦК України.

Яким чином суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку, що зміст довіреності в момент її вчинення відповідала вимогам закону та волевиявленню позивача, навіть не можу собі уявити. Такої відвертої, прямої та упередженої «правової» позиції суддів навіть рідко зустрічаєш в судовій практиці. Хочеться віриться, що все ж таки це виняток, а не правило.       

Крім того, волевиявлення позивача, спрямованого на уповноваження відповідача вчинити юридичні дії щодо розпорядження квартирою, саме в момент вчинення довіреності відсутнє як таке взагалі, оскільки позивач не мав жодних речових прав на дану квартиру в момент видання довіреності, а тому юридично не міг проявити волю як до розпорядження квартирою так і щодо передання таких повноважень будь-якому  представнику за довіреністю. Повноваження щодо розпорядження квартирою могли бути надані представнику лише з моменту набуття позивачем права на квартиру.

Більш такого, вчинена довіреність не спрямована на реальне настання правових наслідків, обумовлених нею, оскільки в момент її вчинення представник не міг вчинити жодних дій, на які уповноважив позивач, зокрема розпорядитися в том числі продати квартиру на умовах за його розсудом. Отже, така довіреність, в момент її вчинення, не спрямована на реальне настання правових наслідків, які обумовлених нею.    

Тому, висновки суду першої інстанції про те, що «…сама довіреність та волевиявлення довірителя повністю відповідають вимогам ст. 203 ЦК України …» не відповідають вимогам ч.1 ст. 238 ЦК України та ст. 1003 ЦК України, змісту довіреності та фактичним обставинам справи.  

Аналогічна позиція міститься в абз.1 п. 8 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року за № 9, яким передбачено, що відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину.

Як суд першої інстанції так і апеляційний суд у своїх рішеннях жодним чином не спростував доводів позивача щодо не відповідності змісту довіреності вимогам як ст. ст. 238, 1003 ЦК України так і положенням ст. ст. 182, 1299 ЦК України в сукупності з вимогами ст. ст. 203, 215 ЦК України, безпідставно не надавши оцінку цим обставинам, а тому судові рішення не можуть вважатись законними та обґрунтованими.     

Позивач, набувши вже 8 червня 2011 року право володіти, користуватись та розпоряджатись квартирою, не уповноважував ні відповідача, ОСОБА_3, ні будь-яку іншу особу на вчинення юридичних дій, а тому відповідач, який розпорядився в подальшому своїми повноваженнями, що були надані йому на підставі довіреності, яка не відповідає вимогам закону (є оспорюваним правочином), на думку позивача, незаконно продав квартиру на підставі договору купівлі-продажу. Такі дії відповідача, ОСОБА_3, порушують право позивача, на момент звернення з позовом до суду, вільно володіти, користуватись та розпоряджатись своєю квартирою.    

Крім того, не зрозуміло навіщо суди попередніх інстанцій, в рахунок обґрунтування відмови в задоволенні позову, неодноразово посилалися на те, що позивач протягом строку дії довіреності не відкликав її, а тому підстав для визнання її недійсною, згідно ст. ст. 203, 215 ЦК України, не вбачають. Вказані обставини, жодним чином не спростовують доводів позивача, виходять за межі пред’явлених ним вимог та не є предметом розгляду даного спору.

Такі висновки суду першої інстанції є незаконними та необґрунтованими і тому, що правові підстави для припинення представництва за довіреністю передбачені ст. ст. 248, 249 ЦК України, і які жодним чином не стосуються підстав для визнання довіреності недійсною відповідно до ст. ст. 203, 215 ЦК України. Скасування довіреності є правом особи, яка видала довіреність, залежить виключно від її волі і може бути вчинена в будь-який час протягом строку дії довіреності. Натомість недійсність довіреності, передбачає, що довіреність в момент її вчинення не відповідала вимогам актів цивільного законодавства України та вимогам, що містяться в ст. 203 ЦК України, і є самостійною підставою для визнання довіреності недійсною з моменту її вчинення на підставі ст. 215 ЦК України. Довіреність, яка буде визнана судом недійсною, не породжує для сторін жодних прав та обов’язків, на відміну від довіреності, яка скасовується довірителем. Це дві різні, абсолютно незалежні одна від одної, самостійні підстави для припинення правовідносин представництва між сторонами.

___________________________________________________________

2.Крім того, як суд першої інстанції так і апеляційний суд абсолютно безпідставно та необґрунтовано дійшов висновків про те, що «…відповідно до ст. 58 Закону України «Про нотаріат» та розділу 16 Інструкції «Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», затверджена Наказом МЮУ № 20/5 від 03.03.2004 р., яка була чинною на день видання довіреності, в обов’язки нотаріуса під час посвідчення довіреності, не входили обов’язки перевіряти наявність цивільних прав у довірителя стосовно яких він надає доручення.…», з наступних підстав

У відповідності до ч.3 ст. 209 ЦК України, нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу.

Ст. 203 ЦК України передбачає загальні вимоги додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Як було зазначено вище, зміст одностороннього правочину, яким є довіреність від 14 лютого 2011 року, вчинена позивачем, не відповідає вимогам ст. ст. 238, 1003, 1299 ЦК України.

Шановна колегія високого суду, які ще позивачем необхідно було надати судам попередніх інстанцій обґрунтування тій обставині, що нотаріус не мав права в момент вчинення довіреності здійснювати нотаріальне посвідчення, оскільки її текст та зміст не відповідав вимогам закону та положенню ст. 203 ЦК України. 

Але і це не все. Ряд інших норм актів законодавства України також покладають на нотаріуса обов’язок перевіряти зміст правочину (довіреності), який ним посвідчується, на предмет його відповідності вимогам Закону.

У відповідності до ч.1 ст. 7 Закону України «Про нотаріат», нотаріуси або посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, у своїй діяльності керуються законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, наказами Міністра юстиції України, нормативними актами обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Закон України «Про нотаріат» від 2 вересня 1992 року містить главу 5 «Посвідчення угод», до якого входять ст. 54-59 цього Закону.   

Дійсно, в ст. 58 Закону України «Про нотаріат», яка міститься в главі 5 «Посвідчення угод» і регулює дії нотаріуса щодо посвідчення доручень як угод, не передбачено обов’язку нотаріуса перевірити наявність цивільних прав у довірителя.

Однак, як зазначено в ч.2 ст. 54 Закону України «Про нотаріат», яка міститься в главі 5 «Посвідчення угод» і встановлює загальні вимоги до угод, що посвідчуються в нотаріальному порядку, в тому числі положення якої стосується і посвідчення доручень, - нотаріуси або посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, перевіряють, чи відповідає зміст посвідчуваної ними угоди вимогам закону і дійсним намірам сторін.

Така вимога закону втілює основний принцип нотаріальної діяльності, більша частина якої спрямована на посвідчення правочинів (угод, договорів), без дотримання якої втрачається суть нотаріальної діяльності як такої та нотаріального посвідчення правочинів загалом.

Таким чином, з метою реалізації нотаріусом свого обов’язку передбаченого ч.2 ст. 54 Закону України «Про нотаріат», нотаріусам надається право, на підставі ч.1 ст. 46 цього Закону, витребовувати від фізичних та юридичних осіб відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії.  

Приватний нотаріус Бориспільського районного нотаріального округу, ОСОБА_7  не мав жодних правових підстав для вчинення такої нотаріальної дії як посвідчення довіреності від 14 лютого 2011 року, на підставі якої позивач уповноважив відповідача розпоряджатися квартирою, не переконавшись попередньо в тому, що позивач є власником квартири, шляхом витребування від позивача або ж іншого органу відомостей чи документів, які б підтвердили чи спростували відповідний юридичний факт. 

Більш того, приватний нотаріус в посвідченій нею довіреності вказує, що зміст ст. ст. 237-250, ст. ст. 1000-1009 позивачу було роз’яснено.

Однак, самим же приватним нотаріусом і не були дотримані вимоги ч.1 ст. 238 та ст. 1003 ЦК України, якою передбачено, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє, і дії, які належить вчиняти повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.

Таким чином, приватний нотаріус не виконав свого обов’язку, передбаченого ч.3 т. 209 ЦК України та ч.2 ст. 54 Закону України «Про нотаріат», не перевіривши зміст посвідченої ним угоди вимогам закону, в результаті чого вчинив нотаріальні дії щодо посвідчення довіреності з порушенням вимог Закону (ст.ст.238,1003 ЦК України) та дійсним намірам позивача, який не був власником квартири 

В такому випадку нотаріус зобов’язаний був на підставі п. 1 ст. 49 Закону України «Про нотаріат» відмовити у вчиненні нотаріальної дії щодо посвідчення довіреності на розпорядження квартирою, яка в момент вчинення суперечила законодавству України, а саме ч.1 ст. 238 та ст. 1003 ЦК України, тобто її зміст не відповідав вимогам закону.                  

Навіть, припустивши, що нотаріуси під час посвідчення ними довіреностей не перевіряють її зміст вимогам Закону, вважається, що кожна особа може уповноважити будь-якого на вчинення будь-яких дій щодо будь-якого майна, наприклад уповноважити на право керування чужим автомобілем або уповноважити на укладання договору оренди будівлі вартістю мільйони гривень, зокрема наприклад і будівлі Верховної ради України, без будь-якої перевірки відомостей щодо наявності речових прав на дане майно в особи яка уповноважує повіреного вчиняти ті чи інші юридичні дії.   

Такі висновки судів є неприпустимими та належним чином не обґрунтовані з посиланням на відповідні нормативні акти, в той час як норма ст. 58 Закону України «Про нотаріат» може бути застосована лише в сукупності із положенням ст. 54 цього Закону, яка регулює загальні положення про угоди, що посвідчуються у нотаріальному порядку, і зобов’язує нотаріусів перевіряти зміст угоди вимогам закону та дійсним намірам сторін.   

__________________________________________________________

Як наслідок, оскільки довіреність від 14 лютого 2011 року підлягає визнанню недійсною, договір купівлі-продажу квартири № XX, що знаходиться в м. Бориспіль по вул. Xxxxxxxxx Шлях, 73, укладений 15 червня 2011 року між ОСОБА_3, якій діяв від імені ОСОБА_1 на підставі довіреності від 14 лютого 2011 року, та ОСОБА_4 посвідчений приватним нотаріусом Бориспільського міського нотаріального округу Київської області, Лазоренко А.Є. та зареєстрований в реєстрі за № XXX також з підстав передбачених ст. ст. 203, 215 ЦК України також підлягає визнанню недійсним, а квартира витребуванню від ОСОБА_5 на підставі ст. 388 ЦК України в порядку віндикації, з підстав зазначених в позові.  

При таких обставинах на підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 4, 15, 27, 60, 210, 212, 324, 325, 326, 336, 341 ЦПК України, -   

П Р О Ш У:

1.Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 6 лютого 2013 року по справі № XXXX/ХХХХ/2013 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 15 травня 2013 року по справі № XXц-780/ХХХХ/13 року - скасувати.  

2.Ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити в повному обсязі:  

-Визнавши недійсною довіреність від 14 лютого 2011 року, яка посвідчена приватним нотаріусом Бориспільського районного нотаріального округу Київської області, ОСОБА_7, на підставі якої ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_3 розпоряджатися (в тому числі продати) за ціну та на умовах за його розсудом належну довірителеві квартиру № XX, що знаходиться в м. Бориспіль по вул. Xxxxxxxxx Шлях, 73;  

-Визнавши недійсним договір купівлі-продажу квартири № XX, що знаходиться в м. Бориспіль по вул. Xxxxxxxxx Шлях, 73, укладений 15 червня 2011 року між ОСОБА_3, якій діяв від імені ОСОБА_1 на підставі довіреності від 14 лютого 2011 року, та ОСОБА_4 посвідчений приватним нотаріусом Бориспільського міського нотаріального округу Київської області, Лазоренко А.Є. та зареєстрований в реєстрі за № XXX;

-Витребувавши з чужого незаконного володіння, а саме від ОСОБА_5, на користь ОСОБА_1 квартиру № XX, що знаходиться в м. Бориспіль по вул. Xxxxxxxxx Шлях, 73.         

ДОДАТКИ:

1. Копії Касаційної скарги на рішення судів першої та апеляційної інстанції – 3 примір.;   

2. Копія рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 6 лютого 2013 року по справі № XXXX/ХХХХ/2013 року;      

3. Копія ухвали Апеляційного суду Київської області від 15 травня 2013 року по справі № XXц-780/ХХХХ/13 року;         

4. Копія довіреності на представництво інтересів позивача у судах  – 4 примір.  

5. Квитанція про сплату судового збору за подання касаційної скарги;

 

«__» травня 2013 року                

 

Представник позивача,

якій діє на підставі довіреності                                       ___________                                                 Ковальчук С.М.

                                                                                     (підпис)       

Голоси відсутні

Додати новий коментар

Увага !
Відповідь на дане питання необхідно надати задля уникнення публікування «спам» інформації