Касаційна скарга на судові рішення попередніх інстанцій у господарській справі про визнанян недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки

      До Вищого Господарського суду України 

 

                            Відповідач 2

                 (скаржник):    Селянське (фермерське) господарство -

«НАЗВА_1»

     

Позивач :    Товариство з обмеженою відповідальністю

«НАЗВА_2»

                         

     Відповідач 1:    Бориспільська районна державна адміністрація

                                   Київської області

      

Про визнання недійсним договору

купівлі-продажу земельної ділянки

 

К А С А Ц І Й Н А    С К А Р Г А

на рішення Господарського суду Київської області від 1 лютого 2007 року та постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 17 квітня 2007 року по справі № XXX

1 лютого 2006 року Господарський суд Київської області ухвалив рішення по справі № XXX за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «НАЗВА_2» до Бориспільської районної державної адміністрації та Селянського (фермерського) господарства «НАЗВА_1» про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки.  

Господарський суд Київської області, приймаючи рішення по даній справі, задовольнив позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «НАЗВА_2», визнавши недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею 9.00 Га, яка знаходиться в адміністративних межах Гнідинської сільської ради, Бориспільського району, Київської області, укладеного між Бориспільською районною державною адміністрацією та Селянським (фермерським) господарством «НАЗВА_1» 24 січня 2004 року, який був посвідчений нотаріально.         

Відповідач2 звернувся до Київського міжобласного апеляційного господарського суду із Апеляційною скаргою на рішення Господарського суду Київської області по даній справі з вимогою про скасування рішення суду першої інстанції як такого, що прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права.   

17 квітня 2007 року Київський міжобласний апеляційний господарський суд виніс постанову по справі № X, якою рішення Господарського суду Київської області по даній справі залишив без змін, а апеляційну скаргу Селянського (фермерського) господарства «НАЗВА_1» - без задоволення, мотивуючи тим, що рішення суду першої інстанції відповідає фактичним обставинам справи та не суперечить чинному законодавству України.     

Однак, Відповідач2 по вказаній справі вважає, що рішення Господарського суду Київської області від 1 лютого 2007 року та постанова Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 17 квітня 2007 року, прийняті з порушенням вимог чинного законодавства України, при цьому суди не в повному обсязі з’ясували обставини справи, які мають значення для правильного вирішення господарського спору, не взяли взагалі до уваги обґрунтовані заперечення відповідача1 та відповідача2, неправильно та неповно дослідили докази, що призвело до невідповідності висновків судів обставинам справи, а також суди не вірно застосували норми як матеріального так і процесуального права, що потягло за собою неправильне вирішення господарського спору.

Наведені вище обставини є підставою для скасування судових рішень та прийняття постанови, якою відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог, що полягає в наступному.  

1.  Суд першої та апеляційної інстанції в ухвалених ними судових рішеннях дійшли висновку про те, що внаслідок укладення 24 січня 2004 року між відповідачем1 та відповідачем2 договору купівлі-продажу земельної ділянки, площею 9.00 Га, для ведення селянського (фермерського) господарства, що віднесена до категорії земель сільськогосподарського призначення, який не відповідає вимогам закону, був порушений інтерес Товариства з обмеженою відповідальністю «НАЗВА_2», який полягає, на думку суду, в тому, що останній має намір придбати вказану вище земельну ділянку в установленому законом порядку.   

Однак, наведені вище висновки суду є абсолютно безпідставними та необґрунтованими, оскільки внаслідок укладання між відповідачами договору купівлі-продажу земельної ділянки, не були порушені охоронювані законом інтереси Товариства з обмеженою відповідальністю «НАЗВА_2», а тому в суду першої інстанції, в цій частині, були відсутні правові підстави для задоволення вимог позивача, що полягає в наступному.

Дійсно, як зазначили суди в ухвалених рішеннях, у відповідності до ч.1 ст. 1 ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності (далі — підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Аналогічна за змістом норма міститься в ч.2 ст. 20 ГК України, якою передбачено, що кожний суб’єкт господарювання має право на захист своїх прав та законних інтересів.

На відміну від змісту поняття «НАЗВА_3», яке має своє чітке визначення, чинне законодавство України не надає тлумачення такому терміну як «НАЗВА_4», точніше правовий інтерес.

В зв’язку з цим, Конституційний суд України, 1 грудня 2004 року ухвалив рішення у справі № X-XX/XXXX року щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої ст. 4 ЦПК України (справа про охоронюваний законом інтерес), в п. 1 якого суд зазначив, що поняття “охоронюваний законом інтерес”, що вживається в ч.1 ст. 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв’язку з поняттям “права”, треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Таким чином, з наведеного вище положення рішення Конституційного суду України випливає, що основними ознаками наявності інтересу в певної особи, в тому числі суб’єкта господарювання, є наступні чинники: «будь-який інтерес повинен бути реально спрямований на отримання матеріальних або ж нематеріальних благ, а також мета якого повинна бути спрямована на задоволення індивідуальних чи колективних потреб, при цьому інтерес, як такий, не повинен суперечити Конституції і законом України та мати справедливий і добросовісний характер».

Тому, Товариство з обмеженою відповідальністю «НАЗВА_2», звернувшись до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного між відповідачами, вказав на те, що має інтерес придбати земельну ділянку у власність, однак, враховуючи те, що вказана земля була відчужена з порушенням вимог закону, а саме шляхом продажу її поза конкурентними способами, вважає, що його інтерес було порушено. Вказана вище позиція позивача була прийнята судами першої та апеляційної інстанції, які на підставі цього ухвалили судові рішення про задоволення вимог позивача.

 Проте, суди не врахували того, що будь-який правовий інтерес повинен бути реально спрямований на отримання матеріальних чи не матеріальних благ з метою задоволення індивідуальних чи колективних потреб.

В даному випадку, Товариство з обмеженою відповідальністю «НАЗВА_2», звернувшись до суду за захистом свого інтересу шляхом визнання недійсним договору купівлі-продажу землі, не зможе в кінцевому результаті отримати матеріальні чи не матеріальні блага, зокрема земельну ділянку відносно якої у позивача виник інтерес, оскільки визнавши недійсним правочин та навіть застосувавши наслідки його недійсності у вигляді повернення земельної ділянки в державу, не призведе до отримання цієї землі позивачем по справі. Крім того, відповідач1, який є суб’єктом права державної власності на вказану вище земельну ділянку, в майбутньому взагалі може відмовитись відчужувати її в будь-який спосіб або передати її в оренду. Тому, в такому випадку, позивач по справі не отримає жодних матеріальних чи не матеріальних благ та не задовольнить свої індивідуальні потреби. Тобто, позивач лише робить припущення у виникненні можливого інтересу, реалізація якого залежить не від судових рішень по справі, а від рішення Бориспільської районної державної адміністрації, яка внаслідок визнання недійсним договору купівлі-продажу знову буде виконувати функції власника та буде розпоряджатись фактично на власний розсуд в межах повноважень визначених Законом та який в подальшому буде вирішувати відчужувати (передати в оренду) земельну ділянку чи ні. Якщо ж відповідач1, не матиме на меті продати землю, наприклад шляхом застосування конкурентних способів її відчуження, позивач можливо матиме певний інтерес, однак він не буде підпадати під поняття, яке надав Конституційний суд України у своєму рішенні.

Вказані вище заперечення відповідача2 не були враховані як судом першої інстанції, так і  апеляційним судом, які не спростували їх належним чином, при цьому зробивши необ’єктивні та необґрунтовані висновки.

Також, звертаю увагу суд касаційної інстанції на те, що Конституційний суд України в п. 3.5. того ж рішення роз’яснив усім учасникам юридичних правовідносин те, що суд може відмовити у захисті інтересів особи, якщо при реалізації останніх вона не утрималась від дій, які могли б порушувати права інших осіб, має намір завдати шкоди іншій особі або зловживати правом в іншій формі, внаслідок чого інтерес цієї особи не буде підпадати під охорону закону та регулюватись ним. 

Товариство з обмеженою відповідальністю «НАЗВА_2» лише 10 жовтня 2005 року було включено до єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, в зв’язку з чим виключно після внесення відомостей про її державну реєстрацію, товариство набуває статусу юридичної особи, прав та обов’язків, передбачених чинним законодавством України, а також правоздатність та дієздатність, що передбачено ст. 80, 91, 92 ЦК України.

Тому, на момент створення юридичної особи, Товариства з обмеженою відповідальністю «НАЗВА_2», власником земельної ділянки, яка є предметом договору купівлі-продажу між відповідачами, вже було Селянське (фермерське) господарство «НАЗВА_1», яке володіло, користувалось та розпоряджалось нею на власний розсуд.

Тобто, якби у позивача виник інтерес щодо придбання земельної ділянки, яка є предметом правочину між відповідачами, останній отримав би інформацію про те, що саме Селянське (фермерське) господарство «НАЗВА_1» є її власником.

Однак, перед тим як звернутись до суду з вимогами про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, позивач отримав більш конкретні відомості стосовно набуття права на земельну ділянку відповідачем2, зокрема ознайомився з договором купівлі-продажу землі, відомостями про її попереднього власника, умови відчуження, за результатами чого знайшов підстави для визнання недійсним вказаного вище правочину.

Таким чином, інтерес позивача щодо набуття прав на земельну ділянку виник набагато пізніше ніж був укладений договір, і лише тоді, коли позивач дізнався про те, що ця земля належала Бориспільській районній державній адміністрації та була відчужена, наприклад, з порушенням вимог закону.

Тому, інтерес позивача на момент укладання вказаного вище договору не був порушений відповідачами, а натомість цей інтерес виник набагато пізніше, в зв’язку з чим саме цей інтерес позивача має на меті завдати шкоди відповідачам, зловживаючи своїми інтересами, та більш того позивач не отримає жодних матеріальних чи не матеріальних благ внаслідок його реалізації і не задовольнить свої індивідуальні потреби, а тому такий інтерес не підлягає судовому захисту.

Також, суди не врахували положення п. 3.5. рішення Конституційного суду України в частині моменту виникнення порушення інтересу, а саме щодо виникнення конфлікту конкуруючих інтересів, оскільки конфлікт легітимних (охоронюваних законом) інтересів повинен виникати одночасно з виникненням таких інтересів, і не взяв до уваги, що позивач ні до укладення договору купівлі-продажу, ні до подання свого позову ніколи не висловлював свого інтересу (намір набути право власності на земельну ділянку) і не подавав жодних документів (заяв, клопотань) на підтвердження цього відповідно до вимог ст. 128 ЗК.     

Вказаних положень рішення Конституційного суду України, суди першої та апеляційної інстанції не врахували, внаслідок чого порушили норми процесуального та матеріального права під час ухвалення судових рішень, вказавши про те, що не має значення момент виникнення інтересу в позивача.   

Крім того, про який інтерес Товариства з обмеженою відповідальністю «НАЗВА_2» щодо придбання земельної ділянки, яка була предметом договору купівлі продажу між відповідачами, може йти мова взагалі, оскільки ст. 130 ЗК України, читко визначає коло суб’єктів, які мають право набувати у власність земельні ділянки сільськогосподарського призначення, а саме до них відносять громадян України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва, а також юридичних осіб України, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва, в той час як позивач, у відповідності до його установчих документів, здійснює такий вид господарської діяльності як оптова торгівля. Тому, позивач навіть не може бути покупцем цієї земельної ділянки, не кажучи вже про набуття права власності на неї, а тому його інтерес не може бути законним, справедливим та добросовісним.

За таких обставин, позивач не мав та не міг мати законного інтересу пов’язаного з набуттям права власності на земельну ділянку та не довів його наявність на момент відчуження землі відповідачем1 відповідачу2, та навіть після виникнення вказаного юридичного факту. Якщо даний інтерес і присутній то виключно незаконний та недобросовісний, що спрямований на порушення права інших осіб, зокрема відповідачів по справі.

 Крім того, суд апеляційної інстанції, незаконно та безпідставно посилається в судовому рішенні на Постанову Верховного суду України від 26 квітня 2006 року у справі № XX-XX/XXX-04-114992, обґрунтовуючи нею аналогічну правову позицію яка полягає в тому, що не має значення час виникнення інтересу, оскільки основне, щоб він існував на момент звернення особи до суду. Однак, суд апеляційної інстанції порушив вимоги ст. 4 ГПК України, якою передбачено законодавство, яке застосовується при вирішенні господарських спорів, застосувавши до спірних правовідносин вказану вище Постанову Верховного суду України по конкретній справі. Вказана постанова не є тим нормативно-правовим актом, який може бути застосовано під час вирішення господарського спору. Тим більше, Постанова Верховного суду України від 26 квітня 2006 року у справі № XX-XX/XXX не є Постановою пленуму Верховного суду України, яка б узагальнювала судову практику по застосуванню тих чи інших норм права.

 В зв’язку з цим, суд апеляційної інстанції порушив вимоги процесуального закону, які викладені в ст. 4 ГПК України, застосувавши положення Постанови Верховного суду України по конкретній справі, яка не є актом, що може бути застосований під час вирішення господарського спору.                          

            2. Також, суд апеляційної інстанції у вступній частині постанови від 17 квітня 2007 року по справі № XXX/12-06 вказав, що представник відповідача1, ОСОБА_1, була присутня під час розгляду вказаної вище справи. Однак, в описовій частині постанови, апеляційний суд вказав на те, що відповідач1 в судове засідання 17 квітня 2007 року не з’явився, про причини неявки суд не повідомив, про час та місце судового засідання був належним чином повідомлений, однак справа розглянута без його участі, оскільки матеріалів справи достатньо для розгляду її по суті без участі представника відповідача1.

Проте, вказані вище відомості апеляційного суду не відповідають дійсності, оскільки під час розгляду справи, представник відповідача1, був присутнім та надав свої заперечення з приводу того, що рішення суду першої інстанції прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Таким чином, суд апеляційної інстанції порушив вимоги ст. 105 ЦПК України, оскільки не вказав у своїй постанові доводи викладені відповідачем1 у його відзиві на апеляційну скаргу позивача та доводи за якими апеляційна інстанція відхилила ті чи інші докази відповідача1, внаслідок чого суд грубо порушив вимоги процесуального закону, що є підставою для скасування постанови апеляційної інстанції.                               

            3. Також, суди не врахували того, що крім ст. 215 ЦК України, якою передбачено підстави для визнання недійсним правочину, є й інша норма, яка міститься в Господарському кодексі України, що має перевагу у застосуванні, оскільки вирішується спір в сфері господарських правовідносин, а тому його норми є спеціальними по відношенню до норм Цивільного кодексу України.              

Тому, у відповідності до ч.1 ст. 207 ГК України, господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Тому, з аналізу наведеної вище норми випливає, що звернутись з вимогою про визнання недійсним господарського зобов’язання (умов договору), має право лише одна із сторін договору, або відповідний орган державної влади.

При таких обставинах, Товариство з обмеженою відповідальністю «НАЗВА_2» не має право пред’являти вимогу про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного між відповідачами по справі, оскільки не належить до відповідного органу державної влади та не являється стороною спірного договору, а тому його інтерес не підлягає судовому захисту.  

            4. Також, суди першої та апеляційної інстанції абсолютно безпідставно дійшли висновку про те, що всі земельні ділянки державної та комунальної власності підлягають відчуженню на конкурентній основі, посилаючись на ч.2 ст. 127 ЗК України, визнавши з цих підстав договір купівлі-продажу земельної ділянки – недійсним, тобто таким, що не відповідає вимогам закону на момент його укладання, оскільки даний договір був укладений не за результатами проведення конкурсу чи аукціону.    

Однак, такі висновки суду є також помилковими та не відповідають вимогам земельного законодавства України, внаслідок чого суд допустив порушення матеріальної норми, що полягає в наступному.

Глава 20 Земельного кодексу України регулює порядок придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових угод, в той час як Глава 21 Земельного кодексу України передбачає продаж земельних ділянок на конкурсних підставах.

Тому, ст. 134 ЗК України (яка включена до Глави 21), передбачає обов’язковість продажу земельних ділянок державної та комунальної власності на конкурентних засадах, а саме: земельні ділянки державної або комунальної власності, призначені для продажу суб’єктам підприємницької діяльності під забудову, підлягають продажу на конкурентних засадах (земельні торги).

Тобто, вказаною вище нормою передбачено єдиний обов’язків випадок продажу земельної ділянки на конкурентних засадах, а саме продажу її суб’єктам підприємницької діяльності під забудову.

Крім того, Глава 21 ЗК України, встановлює саме порядок відчуження на конкурентних засадах земельних ділянок віднесених до категорії земель, які призначені для забудови, про що свідчить положення ст. ст. 136, 137 ЗК України.

В той час, Главою 20 ЗК України, чітко визначено порядок відчуження інших земельних ділянок, крім тих які призначені для будівництва, який передбачає подання відповідної заяви до органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, які приймають рішення про продаж земельної ділянки, що є підставою для укладання договору купівлі-продажу.

У такий спосіб, відповідач1 відчужив на користь відповідача2 земельну ділянку, яка призначена для сільськогосподарських потреб. Тому відповідачі по справі дотримались вимог Земельного кодексу України, які містяться в його 20 Главі, а отже відсутні підстави для визнання спірного договору недійсним з підстав передбачених ст.ст. 203, 215 ЦК України.

Вказаним обставинам суд не надав належної оцінки, внаслідок чого порушив вказані вище норми матеріального права, які регулюють порядок відчуження земельних ділянок у власність юридичних осіб.                        

5. Також, суд апеляційної інстанції у своїй постанові зазначив те, що у відповідача2 не виникло право власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, площею 9.00 Га, оскільки договір купівлі-продажу цієї землі є недійсним. Вказаною обставиною апеляційний суд спростував заперечення відповідача2 щодо відсутності у позивача законного інтересу.         

Проте, такі висновки суду не відповідають вимогам ст. 204 ЦК України, якою передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (презумпція правомірності правочину).

Таким чином, Селянське (фермерське) господарство «НАЗВА_1» набуло права власності на земельну ділянку на підставі спірного договору купівлі-продажу, який є правомірним, тобто дійсним, до того часу поки він, в установленому законом порядку, не визнаний судом недійсним. Тому, на момент звернення позивача до суду з вимогою визнати недійсним договір купівлі-продажу землі, укладеного між відповідачами, Селянське (фермерське) господарство «НАЗВА_1» було правомірним та законним власником земельної ділянки, що становила предмет спірного договору.                

При таких обставинах Господарський суд Київської області та Київський міжобласний апеляційний господарський суд без будь-яких правових підстав, незаконно та необґрунтовано дійшли висновку про задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «НАЗВА_2». 

Тому на підставі ст.ст. 4, 22, 32, 35, 36, 107, 109, 110, 111, 111-9, 111-10, 121-1 ГПК України, ст. 4 ЦПК, ст.ст. 80, 91, 92 Цивільного кодексу України, ст.ст.20, 207 Господарського кодексу України, ст.ст. 130, 134, 136, 137, глави 20, 21 Земельного кодексу України, п. 1, 3.5 Рішення Конституційного суду України у справі №1-10/2004 від 1 грудня 2004, –

ПРОШУ:

  1. Скасувати рішення Господарського суду Київської області від 1 лютого 2007 року та постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 17 квітня 2007 року по справі № XXX
  2. Прийняти нове рішення, яким відмовити Товариству з обмеженою відповідальністю “ОСОБА 2” в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

ДОДАТКИ:

  1. Докази сплати державного мита за подання Касаційної скарги;
  2. Докази відправлення касаційної скарги позивачу та відповідачу1;   
  3. Довіреність на представництво та захист прав і інтересів у судах;  

 16 травня 2007 року

 

Представник відповідача2,

який діє на підставі довіреності                 _______________                    Ковальчук С.М. 

                                                                                (підпис)

Голоси відсутні

Додати новий коментар

Увага !
Відповідь на дане питання необхідно надати задля уникнення публікування «спам» інформації