Заява про уточнення позовних вимог у цивільній справі про визнання шлюбного договору недійсним та поділ спільного сумісного майна, набутого в період перебування в шлюбі

              До Подільського районного суду м. Києва

 

          Позивач:       ОСОБА_1,

            зареєстроване місце проживання:

АДРЕСА_1

                       засоби зв’язку: (096) ХХХ-ХХ-ХХ

 

   Представник

         позивача:      Адвокат, Ковальчук Степан Миколайович,  

місце знаходження:

АДРЕСА_2

засоби зв’язку: (067) 230-36-06 

 

         Відповідачі:                ОСОБА_3,

            зареєстроване місце проживання:

АДРЕСА_3.

Засоби зв’язку: невідомі. 

 

ОСОБА_4,

зареєстроване місце проживання:

АДРЕСА_4.  

Засоби зв’язку: невідомі.

      

Треті особи, які не заявляють

самостійних вимог щодо предмету спору:  Приватний нотаріус Київського міського

нотаріального округу,

ОСОБА_5,

місце знаходження:

АДРЕСА_5

засоби зв’язку: (044) ХХХ-ХХ-ХХ

 

Головне управління земельних ресурсів

виконавчого органу Київської міської ради

(Київської міської державної адміністрації)

місце знаходження:

АДРЕСА_6

засоби зв’язку: (044) ХХХ-ХХ-ХХ  

              

Цивільна справа № X-XXXX/XX

Ціна позову: 4 000 000 грн.

 

З А Я В А

Про уточнення позовних вимог по цивільній справі   

В провадженні Подільського районного суду м. Києва знаходиться цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу, ОСОБА_5 та Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) про визнання права власності на житловий будинок та земельну ділянку, а також визнання недійсним шлюбного договору, правочинів та державного акту на право власності на землю.       

У відповідності до ч.2 ст. 31 ЦПК України, позивач має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог. До початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову.

За таких умов, ОСОБА_1, користуючись наданими їй, згідно ст. 31 ЦПК України, процесуальними правами, виявила бажання уточнити позовні вимоги, зменшивши розмір позовних вимог, виклавши їх зміст та нормативно-правове обґрунтування, наступним чином.

ОСОБА_6 Анатоліївною та ОСОБА_3 27 лютого 1993 року відділом РАГСу С-Будської райдержадміністрації Сумської області був зареєстрований шлюб, про що було видано свідоцтво про укладання шлюбу серії 1-БП № XXXXXX.

Під час перебування позивача та відповідача в шлюбних правовідносинах в них народилось двоє дітей: ОСОБА_7, 20 серпня 1993 року народження та ОСОБА_8 24 січня 2004 року народження.

На підставі рішення Подільського районного суду м. Києва від 24 лютого 2009 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, шлюб між ними був розірваний.

На підставі рішення Подільського районного суду м. Києва від 24 лютого 2009 року, відділом реєстрації актів цивільного стану Подільського районного управління юстиції у м. Києві, 22 липня 2010 року було видано свідоцтво про розірвання шлюбу між ОСОБА_3 та ОСОБА_1, про що в Книзі реєстрації розірвань шлюбів зроблено відповідний актовий запис за № XXX від 22 липня 2010 року.

У відповідності до ч. 2 ст. 114 СК України, у разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.

Тому, рішення Подільського районного суду м. Києва від 24 лютого 2009 року, з підстав передбачених ч.1 ст. 223 та ст. 294  ЦПК України (норми яких діяли на момент ухвалення судового рішення), набрала законної сили після закінчення десятиденного строку для подання заяви про апеляційне оскарження рішення суду.

Тобто, рішення Подільського районного суду м. Києва від 24 лютого 2009 року, набрало законної сили 7 березня 2009 року, а тому саме з цього часу шлюб між позивачем та відповідачем вважається припиненим.       

Нормативно-правове обґрунтування з посиланням на засоби доказування щодо набуття права спільної сумісної власності на житловий будинок, що знаходяться в м. Києві, по вул. Xxxxxxxxxxx, 11-б.

2 лютого 2006 року на пленарному засіданні сесії Київської міської ради було прийнято рішення «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд» за № XX/3159.

На підставі п. 39 вказаного вище рішення Київської міської ради від 2 лютого 2006 року за № XX/3159, було затверджено проект відведення земельної ділянки громадянину ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на вул. Xxxxxxxxxxxx, 11-б у Подільському районі м. Києва та передано ОСОБА_3 у приватну власність земельну ділянку, площею 0,10 Га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на вул. Xxxxxxxxxxxx, 11-б у Подільському районі м. Києва за рахунок міських земель, не наданих у власність чи користування.

 В подальшому, на підставі рішення Київської міської ради від 2 лютого 2006 року за № XX/3159, ОСОБА_3 17 січня 2007 року Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) був виданий Державний акту на право власності на земельну ділянку, серії КВ № XXXXXX, на підставі якого ОСОБА_3 є власником земельної ділянки, площею 0,10 Га, яка знаходиться в м. Києві, по вул. Xxxxxxxxxxx, 11-Б, цільове призначення якої – для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Після видачі Державного акту на право власності на земельну ділянку, що знаходиться в м. Києві, по вул. Xxxxxxxxxxx, 11-Б, в період з лютого місяця 2007 року по кінець 2008 року, позивач та відповідач, перебуваючи в шлюбі, здійснили самочинне будівництво житлового будинку, площею 872,8 кв. м., на вказаній вище земельній ділянці, без дозволу на виконання будівельних робіт та проекту будівництва житлового будинку.

Однак, на підставі рішення постійно діючого Третейського суду при Юридичній корпорації «Принцип» від 4 березня 2009 року по справі ПВ-14-23/09 за первісним позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_3 про визнання права власності на 50/100 частин житлового будинку, що розташований по вул. Xxxxxxxxxxxx, 11-б в м. Києві, та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_9 про визнання права власності на житловий будинок загальною площею 872, 8 кв. м., що розташований по вул. Xxxxxxxxxxxx, 11-б в м. Києві – в первісному позові було відмовлено, а зустрічний позов був задоволений в повному обсязі та визнано за ОСОБА_3 право власності на житловий будинок літ. «А» загальною площею 872, 8 кв. м., що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Xxxxxxxxxxx, 11-б.                         

В подальшому 27 березня 2009 року Комунальним підприємством «НАЗВА_3» був виготовлений технічний паспорт на садибний (індивідуальний) будинок № XX-б по вул. Xxxxxxxxxxx в м. Києві, який декілька разів коригувався, про що свідчать відмітки в технічному паспорті.

23 квітня 2009 року Комунальним підприємством «НАЗВА_3» на підставі рішення постійно діючого Третейського суду при Юридичній корпорації «Принцип» від 4 березня 2009 року по справі ПВ-14-23/09, ОСОБА_3 було видане реєстраційне посвідчення № XXXXXX на житловий будинок, що знаходиться в м. Києві по вул. Xxxxxxxxxxx, 11-б.     

В зв’язку з цим, звертаю увагу суд на те, що будівництво житлового будинку, що знаходиться в м. Києві по вул. Xxxxxxxxxxx, 11-б, велось подружжям в період їх перебування в шлюбі, за рахунок спільних коштів, які були нажиті в шлюбі позивачем та відповідачем як колишнім подружжям.

У відповідності до ч.1 ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).  

Більш того, ч.2 ст. 60 СК України передбачає презумпцію спільності прав на майно набуте за час перебування в шлюбі, а саме вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тому, згідно ст. 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності

Як було зазначено вище, шлюб між позивачем та відповідачем був припинений 7 березня 2009 року.

В зв’язку з цим, повертаючись до рішення постійно діючого Третейського суду при Юридичній корпорації «Принцип» від 4 березня 2009 року по справі ПВ-14-23/09 на підставі якого було визнано за ОСОБА_3 право власності на житловий будинок літ. «А» загальною площею 872, 8 кв. м., що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Xxxxxxxxxxx, 11-б, хотілося б звернути увагу суд на те, що дане рішення було ухвалено в період перебування позивача та відповідача в шлюбі.

В той час, третейським судом в ухваленому ним рішенні було встановлено, що «… до матеріалів справи було надано Висновок судової будівельно-технічної експертизи № XXXX від 2 березня 2009 року, виготовленого ТОВ «Український незалежний інститут судових експертиз»…», «… відповідно до даного висновку, будівельна готовність житлового будинку літ. «А» загальною площею 872,8 кв. м., що знаходиться за адресою: вул. Xxxxxxxxxxx, 11-б в м. Києві, становить 100 %. Збудований об’єкт – житловий будинок відповідає вимогам нормативних документів, що діють на території України в галузі будівництва щодо: 100 – відсоткової будівельної готовності, щодо доброго технічного стану будівлі, щодо влаштованих інженерних комунікацій, щодо влаштованих об’ємно-планувальних рішень…», «… Однак, будівництво житлового будинку проведено без розробки відповідної проектної документації, оскільки здійснювалося силами позивача у зв’язку з терміновою необхідністю….».                           

Крім того, третейська угода про передачу спору на вирішення третейського суду була укладена між сторонами 11 лютого 2009 року, про що зазначено в рішенні постійно діючого Третейського суду при Юридичній корпорації «Принцип» від 4 березня 2009 року по справі ПВ-14-23/09.

При таких обставинах, самочинно збудований житловий будинок, право власності на який в подальшому було визнано за відповідачем на підставі рішення третейського суду та зареєстрованого в бюро технічної інвентаризації, - був зведений в період перебування позивача та відповідача в шлюбі за рахунок спільних коштів, а тому з підстав передбачених ст. ст. 60, 61 СК України є об’єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя.

Крім того, п. 4 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» від 4 жовтня 1991 року (з подальшими змінами та доповненнями) передбачено, що оскільки земельна ділянка для будівництва жилого будинку і господарських будівель надається громадянину у приватну власність, участь інших осіб у будівництві не створює для них права приватної власності на жилий будинок, крім випадків, коли це передбачено законом. Таке право, зокрема, виникає, коли будівництво велось подружжям в період шлюбу — жилий будинок у зв’язку з цим є їх спільною сумісною власністю.

Нормативно-правове обґрунтування з посиланням на засоби доказування щодо набуття права спільної сумісної власності на житловий будинок, що знаходяться в м. Києві, по вул. Xxxxxxxxxxx, 11-а.

24 грудня 2004 року між ОСОБА_11 та ОСОБА_3 був укладений договір дарування земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, ОСОБА_12, та зареєстрованого реєстрі за № XXXX.

В подальшому, на підставі договору дарування земельної ділянки від 24 грудня 2004 року за № XXXX, ОСОБА_3 24 грудня 2009 року Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) був виданий Державний акту на право власності на земельну ділянку, серії ЯЕ № XXXXXX, на підставі якого ОСОБА_3 є власником земельної ділянки, площею 0,10 Га, яка знаходиться в м. Києві, по вул. Xxxxxxxxxxx, 11-а, цільове призначення якої – для будівництва, експлуатація  та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

 Після видачі Державного акту на право власності на земельну ділянку, що знаходиться в м. Києві, по вул. Xxxxxxxxxxx, 11-а, в період з 2004 року по 2006 рік, позивач та відповідач, перебуваючи в шлюбі, здійснили будівництво житлового будинку, площею 385, 6 к. м., на вказаній вище земельній ділянці.

 В зв’язку з цим, 3 лютого 2010 року Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого орану Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на ім’я ОСОБА_3 було видано Свідоцтво про власність серія САС № XXXXXX, яким посвідчено, що житловий будинок № XX-а, загальною площею 385, 6 кв. м., який розташований в м. Києві, по вул. Xxxxxxxxxxx, дійсно належить ОСОБА_3 на праві приватної власності.

В подальшому, Комунальним підприємством «НАЗВА_3» 5 лютого 2010 року було вчинено реєстраційний напис на правовстановлюючому документі (Свідоцтві про власність серії САС № XXXXXX), про те, що житловий будинок № XX-а по вул. Xxxxxxxxxxx в м. Києві, зареєстрований в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна на прав приватної власності за ОСОБА_3 та записаний в реєстрову книгу № XXX-248 за реєстраційним № XXXXX.            

При таких обставинах, житловий будинок, що знаходиться в м. Києві по вул. Xxxxxxxxxxx, 11-а є об’єктом права спільної сумісної власності позивача та відповідача, як майно, що було нажите за час перебування колишнього подружжя в шлюбі, виходячи з наступних нормативно-правових обґрунтувань та судової практики, зокрема.

У відповідності до ч.1 ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Більш того, ч.2 ст. 60 СК України передбачає презумпцію спільності прав на майно набуте за час перебування в шлюбі, а саме вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тому, згідно ст. 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності.       

Звертаю увагу суд на те, що будівництво житлового будинку, що знаходиться в м. Києві по вул. Xxxxxxxxxxx, 11-а, велось подружжям в період їх перебування в шлюбі, за рахунок спільних коштів, які були нажиті в шлюбі позивачем та відповідачем як колишнім подружжям, внаслідок чого саме в період перебування позивача та відповідача житловий будинок був повністю збудований.   

Як було зазначено вище, шлюб між позивачем та відповідачем був припинений 7 березня 2009 року.

Зокрема, в рахунок обґрунтування обставин, щодо будівництва житлового будинку в період перебування позивача та відповідача в зареєстрованому шлюбі до його припинення з 7 березня 2009 року на підставі рішення суду, свідчать наступні докази:

-         Довідка-характеристика, видана Комунальним підприємством «НАЗВА_3» 17 травня 2010 року за № XXXXXXX, з якої випливає, що житловий будинок, що знаходиться в м. Києві, по вул. Xxxxxxxxxxx, 11-а, побудований в 2005 році.

-         Технічні умови на проектування газопостачання до житлового будинку, що знаходиться в м. Києві, по вул. Xxxxxxxxxxx, 11-а, наданих Відкритим акціонерним товариством «НАЗВА_9» 3 серпня 2005 року за № XX79.

-         Технічні умови на каналізування житлового будинку, що знаходиться в м. Києві, по вул. Xxxxxxxxxxx, 11-а, наданих Відкритим акціонерним товариством «Акціонерна компанія «Київводоканал» від 11 липня 2008 року за № XXX.    

При таких обставинах, збудований житловий будинок, право власності на який в подальшому, після припинення шлюбу 7 березня 2009 року, було оформлено за відповідачем на підставі свідоцтва про власність, зареєстрованого в бюро технічної інвентаризації, - був зведений в період перебування позивача та відповідача в шлюбі за рахунок спільних коштів, а тому з підстав передбачених ст. ст. 60, 61 СК України є об’єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя.

Крім того, п. 4 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» від 4 жовтня 1991 року (з подальшими змінами та доповненнями) передбачено, що оскільки земельна ділянка для будівництва жилого будинку і господарських будівель надається громадянину у приватну власність, участь інших осіб у будівництві не створює для них права приватної власності на жилий будинок, крім випадків, коли це передбачено законом. Таке право, зокрема, виникає, коли будівництво велось подружжям в період шлюбу — жилий будинок у зв’язку з цим є їх спільною сумісною власністю.

Нормативно-правове обґрунтування з посиланням на засоби доказування щодо визнання недійсним шлюбного договору

 20 лютого 2009 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 був укладений шлюбний договір, який був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, ОСОБА_13 та зареєстрований в реєстрі за № XX.

 Вказаний вище шлюбний договір був укладений з метою врегулювання майнових прав та обов’язків подружжя як в шлюбі так і на випадок його розірвання.

 У відповідності до п. 1.2. Шлюбного договору від 20 лютого 2009 року, майно, нажите подружжям під час шлюбу, яке підлягає державній реєстрації є особистою власністю кожного з подружжя на чиє ім’я зареєстроване рухоме або нерухоме майно.

 Також, п. 2.4. Шлюбного договору передбачено, що земельні ділянки з будівлями на них, які були придбані або побудовані Сторонами до шлюбу, а також будуть придбані або побудовані, вважатимуться як під час шлюбу, так у випадку його розірвання власністю того Подружжя, на чиє ім’я оформлено це майно.

Однак, виходячи зі змісту наведених вище положень шлюбного договору, який був укладений між позивачем та відповідачем як колишнім подружжям, випливає, що він ставить позивача як одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, а тому повинен бути визнаний судом недійсним, виходячи з наступних підстав.

У відповідності до ч.1 ст. 93 СК України, шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки.

Крім того, як передбачено ч.4 ст. 93 СК України, шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

При таких обставинах, звертаю увагу суд на те, що умови шлюбного договору, зокрема його положення п. п. 1.2., 2.4., якими встановлено режим особистої приватної власності одного із подружжя на те майно, яке було нажите під час шлюбу, підлягає державній реєстрації та зареєстроване на такого подружжя, зокрема земельні ділянки з розміщеними на них житловими будинками.       

 Як було зазначено вище в цьому позові, все без виключення нерухоме майно, а саме житлові будинки, що знаходяться в м. Києві по вул. Xxxxxxxxxxx, 11-а та 11-б, зареєстровані на відповідача, ОСОБА_3, при тому, що жоден з об’єктів рухомого чи нерухомого майна не зареєстрований на позивача по справі, що не дає підстав передбачених шлюбним договором для віднесення будь-якого із майна до особистої приватної власності ОСОБА_1. 

При таких обставинах, в період перебування позивача та відповідача в шлюбі протягом часу починаючи з 27 лютого 1993 року по 7 березня 2010 року, сторони спільно проживали, вели спільне господарство та спільно накопичували майно та грошові кошти з тією метою, щоб в подальшому збудувати два житловий будинки на земельних ділянках, що знаходяться поруч для власного проживання та проживання двох неповнолітніх дітей позивача та відповідача.

Однак, укладений 20 лютого 2009 року шлюбний договір, ставить позивача як одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, при якому за майже двадцять років спільного проживання позивача та відповідача, останній фактично на підставі шлюбного договору набуває право особистої приватної власності на два житлових будинки та дві земельні ділянки, а позивач залишається з двома неповнолітніми дітьми без забезпечення житлом та грошовими коштами, які всі до останньої копійки були витрачені в період перебування сторін в шлюбі для оформлення земельних ділянок та будівництва житлових будинків, це при тому, що позивач більше 10 років свого життя в шлюбі віддала вихованню та догляду за двома неповнолітніми дітьми, поступово втрачаючи нагоду та можливість влаштуватись на пристойну роботу, тим більше коли на сьогодні постала нагальна потреба в утриманні двох неповнолітніх дітей, на забезпечення яких відповідачем за останній рік не було надано а ні копійки, в тому числі і щодо сплати аліментів.       

 Крім того, хотілося б звернути увагу суд на те, що позивач в лютому місці 2006 року відчужив квартиру № X, яка знаходилась по вул. Xxxxxxxxxxxx, 150, в м. Києві, яка належала позивачу на праві власності, набутої шляхом безоплатної приватизації, кошти від продажу якої були витрачені в період перебування позивача та відповідача в шлюбі на будівництво житлових будинків.           

Особливу увагу суд хочу звернути на те, коли саме був укладений шлюбний договір та за яких саме умов.

Як було зазначено в цьому позові, шлюб між позивачем та відповідачем припинився  на підставі рішення Подільського районного суду м. Києва від 24 лютого 2009 року, яке набрало законної сили 7 березня 2009 року, в той час як шлюбний договір був укладений 20 лютого 2009 року, тобто за чотири дні до ухвалення судом рішення та за 12 днів до фактичного припинення шлюбних правовідносин, тобто коли право власності на дві земельні ділянки були зареєстровані за відповідачем, відносно одного із житлових будинків було визнано право власності за відповідачем на підставі рішення третейського суду, а стосовно іншого житлового будинку – вся проектна та технічна документація була оформлена на відповідача, що звісно в подальшому тягнуло оформлення правовстановлюючих документів також на нього. 

Однак, враховуючи те, що саме відповідач займався оформленням всіх необхідних документів на земельні ділянки та житлові будинки, а позивач в той час більше часу витрачала на виховання та догляд за дітьми, облаштування сім’ї, та утримання жила, її колишній чоловік, відповідач по справі, повідомляв їй, що одна із земельних ділянок та житловий будинок буде обов’язково оформлені на неї, а тому вона особисто може не хвилюватись щодо її забезпеченості на випадок непередбачуваних обставин.

В подальшому коли відносини поступово погіршувались між позивачем та відповідачем, і всі відносини між сторонами прямували до розірвання шлюбу, в той час як позов відповідача про розірвання шлюбу знаходився на розгляді в суді, відповідач запропонував позивачу укласти шлюбний договір з метою врегулювання майнових відносин між подружжям, на що звісно позивач погодився будучи впевненою, що половина майна, а саме житловий будинок та земельна ділянка оформляються на позивача.

Проте, пізніше, після укладання шлюбного договору, позивачу стало відомо, що все без виключення майно зареєстроване за відповідачем, який ще в період тісних, добрих та довірливих відносин, в далеких 2006-2007 роках, заклав основу брехні та зневаги до позивача, надавши неправдиві відомості стосовно всього майна, яке подружжя будувало в період шлюбних правовідносин, що і потягло за собою укладання позивачем шлюбного договору, який ставить позивача як одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

У відповідності до ст. 103 СК України, шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України.

Статтею 203 ЦК України передбачено загальні вимоги додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

У відповідності до ч.1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п’ятою та шостою ст. 203 ЦК України.

Таким чином, як передбачено ч.4 ст. 93 СК України, шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, а тому зміст правочину не відповідає вимогам ч.2 ст. 203 ЦК України, оскільки зміст правочину суперечить вимогам ч.2 ст. 93 СК України, оскільки положення п. п. 1.2., 2.4. Шлюбного договору ставлять позивача як колишнього подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, а також порушують його майнові права та інтереси. 

З приводу цього, Верховний суд України в абз. 2 п. 22 своєї Постанови Пленуму «Про про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року за № XX зазначив, що в силу ч. 4 ст. 93, ч. 1 ст. 103 СК положення шлюбного договору, що ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, порушують його права та інтереси, на вимогу такої сторони за рішенням суду можуть бути визнані недійсними з підстав, установлених ЦК.

Нормативно-правове обґрунтування щодо визначення часток у праві спільної сумісної власності на житлові будинки, що знаходяться в м. Києві по вул. Xxxxxxxxxxx, 11-а та 11-б

У відповідності до ч.1 ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Як передбачено ч.2 ст. 68 СК України, розпоряджання майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України. 

Також, як передбачено ч.2 ст. 370 ЦК України, у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

 Тому, ч.2 ст. 372 ЦК України передбачено, що у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

 За таких умов, у випадку набуття подружжям права спільної сумісної власності на річ чи будь-яке інше майно, вважається, що частки кожного із подружжя є рівними, якщо інше не встановлено законом чи рішенням суду.

Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його невизнання або оспорення. Згідно ж ст. 392 ЦК України, власник майна може пред’явити  позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою. Відповідно до ч.1 ст.16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого майнового права та інтересу. Способом захисту може бути визнання права.             

Таким чином, враховуючи те, що відповідач, ОСОБА_3 не визначає право спільної сумісної власності позивача на житлові будинки, що знаходяться в м. Києві по вул. Xxxxxxxxxxx, 11-а та 11-б, позивач має всі законні підстави для визнання за ним права власності на 1/2 частку спірних будинків, що знаходяться в м. Києві по вул. Xxxxxxxxxxx, 11-а та 11-б.    

Нормативно-правове обґрунтування з посиланням на засоби доказування

щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку

23 грудня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був укладений договір купівлі-продажу житлового будинку, який був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, ОСОБА_5 та зареєстровано нотаріусом в реєстрі за № X0030, на підставі п. 1 якого продавець (ОСОБА_3) продав, а покупець (ОСОБА_4) купив об’єкт нерухомого майна, а саме житловий будинок, розташований за адресою: м. Київ, вул. Xxxxxxxxxxx, 11-Б та сплатив визначену цим Договором ціну.

Того ж дня, 23 грудня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, який був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, ОСОБА_5 та зареєстровано нотаріусом в реєстрі за № X0033, на підставі п. 1.1. якого продавець (ОСОБА_3) продав, а покупець (ОСОБА_4) купив земельну ділянку, площею 0,10 Га, яка розташована за адресою: м. Київ, вул. Xxxxxxxxxxx, 11-Б.   

В подальшому, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 23 грудня 2010 року за № X0033, ОСОБА_4 2 березня 2011 року Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) був виданий Державний акту на право власності на земельну ділянку, на підставі якого ОСОБА_4 є власником земельної ділянки, площею 0,10 Га, яка знаходиться в м. Києві, по вул. Xxxxxxxxxxx, 11-б, цільове призначення якої – для будівництва, експлуатація  та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

У відповідності до ч.1 ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Також, ст. 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Однак, як передбачено ст. 369 ЦК України, співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

З наведених вище в цьому позові належних та допустимих доказів, а також нормативно-правового обґрунтування належності позивачу та відповідачу житлового будинку, що знаходиться в м. Києві, по вул. Xxxxxxxxxxx, 11-б на праві спільної сумісної власності, а тому розпорядження цим майном здійснюється виключно за згодою всіх співвласників, а саме позивача та відповідача, яка повинна бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

В зв’язку з цим, відповідач, в супереч вимогам ст. 369 ЦК України, відчужив житловий будинок на користь ОСОБА_4, шляхом укладання договору купівлі-продажу, без згоди співвласника цього будинку, яким є позивач по справі, на вчинення цього правочину, яка повинна була бути виражена у письмовій формі і нотаріально посвідчена, оскільки як передбачено ч.2 ст. 68 СК України, розпоряджання майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України, а отже положення Сімейного кодексу України в частині розпорядження об’єктами права спільної сумісної власності подружжя, а також надання згоди одним із подружжя на вчинення правочину на вказані вище правовідносини в розумінні Сімейного кодексу України - не поширюється.            

 У відповідності до ч.4 ст. 369 ЦК України, правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Крім того, ст. 203 ЦК України передбачено загальні вимоги додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

У відповідності до ч.1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п’ятою та шостою ст. 203 ЦК України.

При таких обставинах, враховуючи те, що відповідач, ОСОБА_3, не мав повноваження на розпорядження спільним майном, яким є житловий будинок, що знаходиться в м. Києві, по вул. Xxxxxxxxxxx, 11-б, в момент вчинення договорів купівлі-продажу, про що відсутня згода іншого співвласника, яка б була надана позивачем на підставі ст. 369 ЦК України, а тому ОСОБА_3 не були дотримані вимоги актів законодавства України, що є підставою у відповідності до ст.ст. 203, 215, 369 ЦК України для визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку, площею 872, 8 кв. м., який знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Xxxxxxxxxxx, 11-Б, укладений 23 грудня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, який був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, ОСОБА_5 та зареєстровано нотаріусом в реєстрі за № X0030.    

При таких обставинах, на підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 3, 4, 38, 42, 44, 57, 58, 59, 64, 109, 118, 119, 120 Цивільного процесуального кодексу України, -

П Р О Ш У:

1.Визнати недійсним шлюбний договір, укладений 20 лютого 2009 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, ОСОБА_13 та зареєстрований в реєстрі за № XX.;

2.Визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку, площею 872, 8 кв. м., який знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Xxxxxxxxxxx, 11-Б, укладений 23 грудня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, який був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, ОСОБА_5 та зареєстровано нотаріусом в реєстрі за № X0030

3. Визнати за ОСОБА_1 право спільно власності на 1/2 частку житлового будинку, який знаходиться в м. Києві, по вул. Xxxxxxxxxxxx, 11-б, загальною площею 872, 8 кв. м.

4.Визнати за ОСОБА_1 право спільної власності на 1/2 частку житлового будинку, який знаходиться в м. Києві, по вул. Xxxxxxxxxxxx, 11-а, загальною площею 385,6 кв. м.  

5. Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати у вигляді сплаченого судового збору за подання позову до суду.     

ДОДАТКИ:

1.      Копія заяви про уточнення позовних вимог – 4 примір.;

6 грудня 2012 року                

 

Представник позивача,

якій діє на підставі довіреності                  _____________                                Ковальчук С.М.

                                                                           (підпис)

 

Average: 5 (1 голос)

Додати новий коментар

Увага !
Відповідь на дане питання необхідно надати задля уникнення публікування «спам» інформації