Опубліковано Степан Ковальчук
До Апеляційного суду Київської області
через Бориспільський міськрайонний суд
Відповідач2: ОСОБА_1,
місце проживання: АДРЕСА_1
Представник
відповідача2: Адвокат, Ковальчук Степан Миколайович,
місце проживання:
АДРЕСА_2.
Інші учасники цивільного процесу:
Позивач: ОСОБА_3,
який діє в інтересах неповнолітньої
доньки ОСОБА_4
місце проживання: АДРЕСА_1
Відповідач1: ОСОБА_5,
місце проживання: АДРЕСА_1
Цивільна справа № X-XXX/XX
Заява про апеляційне оскарження рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 13 травня 2008 року по справі № X-XXX/XX – подана «22» травня 2008 року.
А П Е Л Я Ц І Й Н А С К А Р Г А
на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області
від 13 травня 2008 року по справі № X-XXX/XX
13 травня 2008 року Бориспільський міськрайонний суд Київської області ухвалив рішення по справі № X-XXXX/XX за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5 та ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу домоволодіння та витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно.
На підставі вказаного вище рішення, суд задовольнив позов ОСОБА_3 в повному обсязі, визнавши недійсним договір купівлі-продажу домоволодіння по вул. Xxxxx, укладений 6 червня 2007 року між продавцем ОСОБА_5 та ОСОБА_1, а також скасувавши реєстрацію права власності на будинок № 8 по вул. Xxxxx на ім’я ОСОБА_1 від 25 червня 2007 року № XXXXXXXX.
Однак, відповідач вважає, що рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 13 травня 2008 року по справі № X-XXX/XX ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, при цьому суд не повно з’ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам, не сприяв повному, об’єктивному та неупередженому її розгляду, а тому рішення суду не відповідає фактичним обставинам справи, є незаконним та необґрунтованим.
За таких умов, необхідно скасувати рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 13 травня 2008 року по цивільній справі № X-XXX/XX та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_3 в задоволені позовних вимог.
Дійсно, як було встановлено під час розгляду справи в суді, 15 липня 2005 року Бориспільський міськрайонний суд Київської області ухвалив рішення по цивільній справі № 2-2388, на підставі якого встановив такий юридичний факт як прийняття спадщини ОСОБА 6 після смерті своєї матері, ОСОБА_6, у вигляді житлового будинку, який знаходиться в с. Іванків, по вул. Xxxx, 8, Бориспільського району, Київської області, шляхом фактичного проживання в ньому.
Після прийняття вказаного вище рішення Бориспільським міськрайонний судом Київської області, ОСОБА 6 не вчинила жодних юридичних та фактичних дій щодо оформлення права власності на житловий будинок, внаслідок чого не набула права власності на нього.
Однак, відповідач 1 по справі, ОСОБА_5, звернувся до Бориспільського міськрайонного суду Київської області з позовом про визнання права власності на житловий будинок під № 8, що знаходиться по вул. Xxxxx, в порядку спадкування.
В зв’язку з цим, Бориспільський міськрайонний суд Київської області 20 квітня 2007 року ухвалив рішення по справі № X-XXXX/XXXX року на підставі якого визнав за ОСОБА_5 право власності на житловий будинок, під № 8, що знаходиться по вул. Xxxxx, , загальною площею 83,4 кв. м.
В подальшому, після набрання рішення законної сили, воно було зареєстроване Бориспільським районним бюро технічної інвентаризації в електронному реєстрі прав власності 11 травня 2007 року за № XXXX.
Враховуючи наявність в ОСОБА_5 права власності на будинок, між ним та ОСОБА_1 6 червня 2007 року був укладений договір купівлі-продажу житлового будинку, який посвідчений приватним нотаріусом Бориспільського районного нотаріального округу, ОСОБА_7 та зареєстровано в реєстрі за № XXXX.
У відповідності до п. 1 Договору купівлі-продажу від 6 червня 2007 року, ОСОБА_5 продав та передав у власність ОСОБА_1, який купив та прийняв у власність житловий будинок під № 8, що знаходиться по вул. Xxxxx, загальною площею 83,4 кв. м. і сплатив за нього грошову суму коштів у розмірі 61 711 грн. на момент підписання цього Договору як передбачено його п. 3.
Однак, суд першої інстанції в рахунок обґрунтування задоволення вимог позивача приходить до висновку, що «…житловий будинок під № 8, що знаходиться по вул. Xxxxx, не міг бути об’єктом купівлі-продажу до того часу, поки не буде видано свідоцтво про право на спадщину за законом…». При цьому судом зазначено, що «…свідоцтво про право власності на спадщину за законом не видано до цього часу…».
Як передбачено ст. 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повного і всебічного з’ясування обставин, на які сторони посилають як на підставу своїх вимог і заперечень,підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Проте, звертаю увагу суд апеляційної інстанції, що вказані вище висновки суду не відповідають вимогам норм матеріального права та є наслідком не належного дослідження доказів по справі і надання їм неправильної правової оцінки в їх сукупності, що свідчить про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, зокрема ст. 213 ЦПК України, а також грубого порушення та не вірного застосування норм матеріального права.
Крім того, висновки суду не ґрунтуються на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, що полягає в наступному.
На момент прийняття 20 квітня 2007 року Бориспільським міськрайонний судом Київської області рішення, на підставі якого визнав за відповідачем1 право власності на житловий будинок, позивач по справі не набув у встановленому законом порядку право власності на вказаний будинок, внаслідок чого право власності позивача не було зареєстровано в комунальному підприємстві Бюро технічної інвентаризації, а також йому не було видано правовстановлюючий документ на житловий будинок, що свідчить про відсутність у позивача права власності на вказане майно.
В той час, відповідач1 набув у встановленому законом порядку право власності на житловий будинок під № 8, що знаходиться по вул. Xxxxx, на підставі рішення Бориспільського міськрайонного суду Київського області від 20 квітня 2007 року по справі № X-XXXX/XXXX року, яке зареєстроване в Бориспільському районному бюро технічної інвентаризації 11 травня 2007 року за № XXXX.
Таким чином, у відповідності до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Крім того, додаток N 1 до пункту 2.1 Тимчасового положення про реєстрацію прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 N 7/5, містить перелік правовстановлюючих документів, на підставі яких проводиться реєстрація прав власності на об’єкти нерухомого майна.
У відповідності до п. 10 додатку N 1 до пункту 2.1 Тимчасового положення про реєстрацію прав власності на нерухоме майно, до правовстановлюючих документів на підставі яких проводиться реєстрація права власності на об’єкти нерухомого майна відносяться рішення судів, третейських судів про визнання права власності на об’єкти нерухомого майна та про встановлення факту права власності на об’єкти нерухомого майна.
За таких умов, рішення Бориспільського міськрайонного суду Київського області від 20 квітня 2007 року по справі № X-XXXX/XXXX року на підставі якого за відповідачем1 визнано право власності на житловий будинок під № 8, що знаходиться по вул. Xxxxx, є правовстановлюючим документом, якій свідчить про набуття права власності в установленому законом порядку на вказаний житловий будинок та підтверджує це право особи.
В зв’язку з цим, згідно ч.2 ст. 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Крім того, ч.1 ст. 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Також, як зазначено в ч.1 та ч.2 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Тому, ст. 658 ЦК України передбачено, що право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. На вказану норму закону позивач посилається в рахунок визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку, однак абсолютно безпідставно, оскільки відповідач1 був законним власником нерухомого майна, а тому з підстав передбачених ст. 658 ЦК України, мав повне право на продаж житлового будинку.
Таким чином, як було встановлено відповідачем2 на момент підписання договору купівлі-продажу, вказаний вище житловий будинок належав відповідачу1 на підставі рішення Бориспільського міськрайонного суду Київського області від 20 квітня 2007 року по справі № X-XXXX/XXXX року, яке зареєстроване в Бориспільському районному бюро технічної інвентаризації 11 травня 2007 року за № XXXX.
Тобто, на момент укладання вказаного вище договору купівлі-продажу житлового будинку, відповідач1 мав зареєстроване в установленому законом порядку право власності на житловий будинок № 8, що знаходиться по вул. Xxxxx, загальною площею 83,4 кв. м., набуте на підставі судового рішення, яке набрало законної сили.
Вказані вище підстави були перевірені приватним нотаріусом Бориспільського районного нотаріального округу, якій здійснював посвідчення договору купівлі-продажу житлового будинку.
При таких обставинах, суд першої інстанції абсолютно необґрунтовано та незаконно приходить до висновку про те, що «…житловий будинок № 8, що знаходиться по вул. Xxxxx, не міг бути об’єктом купівлі-продажу, а відповідач1 не був належним продавцем вказаного будинку…».
Як було зазначено вище, продавець житлового будинку був його власником, право на який було визнано на підставі рішення Бориспільського міськрайонного суду, що було зареєстровано в Бюро технічної інвентаризації, яке є правовстановлюючим документом на об’єкт нерухомого майна про що свідчить п. 10 додатку N 1 до пункту 2.1 Тимчасового положення про реєстрацію прав власності на нерухоме майно, а тому з підстав передбачених ст. ст. 316, 317, 319, 658 ЦК України відповідач1 мав повне законне право на розпорядження житловим будинком, оскільки перебував у статусі «власника».
Посилання суду на те, що ОСОБА_5 був неналежним продавцем житлового будинку не відповідає вимогам вказаних вище актів законодавства України, оскільки чинне законодавство України взагалі не містить такого юридичного терміну та поняття як «неналежний продавець». В той час як було зазначено вище, на підставі ст. 658 ЦК України, якою передбачено, що право продажу товару належить власникові товару, відповідач1 і відчужив на користь відповідача2 житловий будинок, оскільки в момент його продажу власність продавця було підтверджено рішенням суду, яке набрало законної сили, що пройшло державну реєстрацію і є обов’язковим для виконання всіма органами, юридичними та фізичними особами.
Внаслідок того, що суд першої інстанції дійшов вказаних вище висновків у своєму рішенні та які були спростовані в цій апеляційній скарзі, враховуючи їх безпідставність, необґрунтованість та невідповідність їх нормам матеріального та процесуального права, суд першої інстанції прийшов до остаточних висновків про те, що «…договір купівлі-продажу будинку не відповідає вимогам ст. 203 ЦК України, а тому він відповідно до ст. 215 ЦК України повинен бути визнаний недійсним, тим більше цей договір порушив, на думку суду, право неповнолітньої ОСОБА_4 на спадкове майно…».
Вважаю за необхідне звернути увагу суд апеляційної інстанції на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, зокрема ст.ст. 203, 215 ЦК України, до спірних правовідносин, що є наслідком ухвалення незаконного та необґрунтованого рішення суду, що полягає в наступному.
Статтею 203 ЦК України передбачено загальні вимоги додержання яких є необхідним для чинності правочину. Отже, відповідачами було дотримано вимог вказаної вище правової норми під час укладання договору купівлі-продажу житлового будинку від 6 червня 2007 року, а тому правочин є чинним, зокрема: зміст договору купівлі-продажу житлового будинку не суперечить вимогам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства; як відповідач1 так і відповідач2 мають необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення відповідача1 та відповідача2 під час укладання договору купівлі-продажу житлового будинку було вільним і відповідало їх внутрішній волі; договір купівлі-продажу житлового будинку укладений між відповідачами спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, а саме відповіда1 передав, а відповідач2 прийняв у власність житловий будинок та сплатив за нього грошову суму коштів як ціну за його відчуження.
У відповідності до ч.1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п’ятою та шостою ст. 203 ЦК України.
При таких обставинах, правочин може бути визнаний недійсним лише в тому випадку, якщо саме в момент його вчинення сторонами не було дотримано вимог, які встановлені ст. 203 ЦК України.
Однак, як було зазначено вище, в цій апеляційній скарзі, відповідачі в момент вчинення договору купівлі-продажу житлового будинку від 6 червня 2007 року, тобто під час досягнення ними всіх істотних умов договору, його підписання та нотаріального посвідчення, дотримались вимог встановлених ст. 203 ЦК України, а тому відсутні підстави для визнання недійсним вказаного вище договору з підстав передбачених ст. 215 ЦК України.
Зокрема звертаю увагу суд апеляційної інстанції на те, що право власності відповідача1 на житловий будинок було зареєстроване в установленому законом порядку, а тому в момент продажу будинку відповідач1 мав рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 20 квітня 2007 року по справі № X-XXXX/XXXX року, яке набрало законної сили та зареєстроване в бюро технічної інвентаризації, на підставі якого за відповідачем1 визнано право власності на нерухоме майно, яке знаходиться в с. Іванків, по вул. Xxxx, 8, Бориспільського району, Київської області, в порядку спадкування за законом, що є правовстановлюючим документом на об’єкт нерухомого майна, а тому зміст вказаного вище правочину не суперечив вимогам Цивільного кодексу України чи будь-яким іншим актам цивільного законодавства в момент його вчинення, оскільки відповідач1 як власник майна мав право його відчужувати на користь відповідача2.
Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 20 квітня 2007 року по справі № X-XXXX/XXXX року було скасовано лише 11 липня 2007 року на підставі ухвали того ж суду, у зв’язку із нововиявленими обставинами, тобто істотними для справи обставинами, які не були та не могли бути відомі особі, на час розгляду справи. Такою істотною обставиною було наявність іншого рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 липня 2005 року по цивільній справі № 2-2388, на підставі якого встановлено такий юридичний факт як прийняття спадщини ОСОБА 6 після смерті своєї матері, ОСОБА_6, у вигляді житлового будинку, який знаходиться в с. Іванків, по вул. Xxxx, , шляхом фактичного проживання в ньому.
За таких умов, Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 20 квітня 2007 року по справі № X-XXXX/XXXX року, на підставі якого за відповідачем1 було визнано право власності на житловий будинок, було скасовано лише після того як між відповідачами був укладений договір купівлі-продажу житлового будинку. Вказані обставини свідчать про те, що на час укладання договору купівлі-продажу житлового будинку, відповідач1 мав законне право власності на житловий будинок.
Вказаним вище обставинам суд першої інстанції не надав належної оцінки у їх сукупності, не належним чином дослідив докази по справі, що призвело до порушення судом першої інстанції норм матеріального права і як наслідок ухвалення незаконного та необґрунтованого рішення.
Крім того, звертаю увагу суд апеляційної інстанції на те, що ст. 330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 ЦК України, майно не може бути витребуване у нього.
Як передбачено ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
При таких обставинах, якщо навіть припустити, що житловий будинок був відчужений відповідачем1 на користь відповідача2 незаконно, тобто коли відповідач1 не мав права власності на житловий будинок чи володів цим майном на момент його відчуження за певних правових обставин незаконно або ж без достатніх правових підстав, відповідач2 не знав і не міг знати про вказані вище обставини, оскільки в момент вчинення договору купівлі-продажу житлового будинку з боку відповідача1 були надані всі документи, які підтверджують право власності на житловий будинок, які були перевірені як нотаріусом, який посвідчував правочин так і відповідачем2.
В той час, ч.1 ст. 216 ЦК України містить положення, згідно з яким по недійсній угоді кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі – відшкодувати його вартість у грошах.
Отже, право особи, яка вважає себе власником майна, не підлягає захисту шляхом задоволення позову про визнання недійсною угоди, стороною в якій така особа не є, тобто, із застосуванням правового механізму, встановленого ч.1 ст. 216 ЦК України, незалежно від того чи відповідає спірна угода Закону.
Результатом задоволення такого позову буде застосування судом наслідків недійсності угоди, які стосуються сторін угоди і не поширюються на права позивача, який вважає себе власником спірного майна, не будучи стороною угоди.
Захист прав такої особи можливий шляхом пред’явлення індикаційного позову, якщо є підстави, встановлені ст. 388 ЦК України.
Більш того, відповідач2 в будь-якому випадку має статус добросовісного набувача житлового будинку, а тому дане майно не може бути витребуване від нього, оскільки не містить підстав передбачених ст. 388 ЦК України. Однак, враховуючи те, що відповідач2 є добросовісним набувачем житлового будинку на підставі відплатного договору – відсутні підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку.
На вказані вище обставини суд першої інстанції не звернув уваги, не надав їм належної оцінки, внаслідок чого ухвалив рішення, що не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України, оскільки вимоги позивача, який вважає себе власником спірного майна, не можуть бути задоволені у такий спосіб як визнання договору недійсним, а підлягають захисту шляхом пред’явлення позову про витребування майна з чужого незаконного володіння, тобто шляхом пред’явлення індикаційного позову.
Вказана вище практика застосування норм матеріального права неодноразово була викладена в судових рішеннях Верховного суду України, по аналогічним справам, які так само підходять до вирішення спорів про визнання недійсними правочинів, що застосовували до таких правовідносин положення ст. 16, 330, 388 ЦК України.
Крім того, суд першої інстанції в резолютивній частині свого рішення скасував реєстрацію права власності на будинок № 8 по вул. Xxxxx в на ім’я ОСОБА_1 від 25 червня 2007 року № XXXXXXXX.
Таким чином, суд першої інстанції ухвалюючи рішення по справі порушив норми процесуального права, а саме:
Суд першої інстанції, прийнявши рішення в частині скасування реєстрації права власності на будинок порушив один з найголовніших принципів цивільного судочинства такий як диспозитивність сторін.
У відповідності до ч.1 ст. 11 ЦПК України, суд розглядує цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Крім того, як передбачено ч.4 ст. 215 ЦПК України, резолютивна частина рішення суду повинна містити виключно висновки суду про задоволення позову або відмову у задоволенні позову повністю чи частково, а також висновки суду по суті позовних вимог.
Однак, як випливає з резолютивної частини рішення Бориспільського міськрайонного суду від 13 травня 2008 року по справі за № X-XXX/XXXX року, суд вийшов за межі позовних вимог позивача та ухвалив рішення про скасування реєстрації права власності на будинок, вимога про що не була заявлена позивачем, внаслідок чого судом було порушено процесуальні норми щодо дотримання принципу диспозитивності цивільного судочинства та вимог щодо змісту рішення суду, оскільки позивачем, крім вимог щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу була пред’явлена зовсім інша вимога, а саме щодо визнання недійсним витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, а не скасування реєстрації права власності на будинок, що є абсолютно різними вимогами, з іншою природою їх виникнення та правового регулювання.
Вимога позивача спрямована на визнання недійсним витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно спрямована на визнання недійсним документу, який видається комунальним підприємством бюро технічної інвентаризації після реєстрації права власності на нерухоме майно, форма та порядок видачі якого передбачено Тимчасовим положенням про реєстрацію прав власності на нерухоме майно.
В той час, суд першої інстанції скасував сам факт реєстрації права власності на будинок, який здійснюється комунальними підприємствами бюро технічної інвентаризації, вимога про що навіть не може бути пред’явлена виходячи з положення ст. 16 ЦК України, оскільки не існує такого способу захисту цивільних прав особи.
А тому, висновки суду в резолютивній частині рішення про скасування самого факту реєстрації права власності на будинок не є задоволення тих вимог що були пред’явлені позивачем по справі.
В такий спосіб, судом першої інстанції не були розглянути та зроблені висновки в резолютивній частині рішення по всіх вимогах позивача, зокрема вимоги останнього щодо визнання недійсним витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, за результатами розгляду яких суд не ухвалив рішення по справі, що є грубим порушенням норм процесуального права, зокрема ст. ст. 212 - 215 ЦПК України.
Також, звертаю увагу суд апеляційної інстанції на порушення судом першої інстанції під час розгляду справи вимог ст. ст. 29, 39 ЦПК України, та як наслідок ухвалення незаконного та необґрунтованого рішення по справі в цій частині, що полягає в наступному.
До Бориспільського міськрайонного суду Київської області з позовом звернувся ОСОБА_3, в інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_4. Тобто, позивачем по справі є ОСОБА_4, яка звернулася до суду через свого законного представника ОСОБА_3 з метою захисту своїх прав та інтересів.
Таким чином, у відповідності до ст. 29 ЦПК України, здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи. Неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Суд може залучити до участі в таких справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена.
Крім того, як передбачено ч.2 ст. 39 ЦПК України, права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі в таких справах неповнолітню особу чи особу, цивільна дієздатність якої обмежена.
Однак, під час розгляду справи в суді ОСОБА_4 стала повнолітньою особою, яка досягла 18 років та мала цивільну процесуальну дієздатність, а саме мала здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді.
Тобто, на момент розгляду справи в суді, коли ОСОБА_4 виповнилося 18 років, ОСОБА_3 не міг бути законним представником та виступати від імені та в інтересах своєї вже повнолітньої дочки, більш того доручати представляти інтереси повнолітньої дочки іншому представникові.
Таким чином, з часу коли ОСОБА_4 виповнилось 18 років, остання жодного разу не з’явилась як позивач в судове засідання та не підтримала вимоги свого, на той час, законного представника, більш того не видавала довіреність на ім’я ОСОБА_3 чи його представника Ткаченка, а також в жоден із спосіб не надавала права на представництво її інтересів у судах з підстав передбачених ст. 40, 42, 44 ЦПК України, іншим особам, про що в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази.
Тому, ОСОБА_3 та Ткаченко, після досягнення ОСОБА_4 повноліття, з підстав викладених вище не могли бути її представниками по справі, і здійснювати від її імені та в її інтересах цивільні процесуальні права та обов’язки, що є грубим порушенням норм матеріального права.
Як випливає з рішення суду першої інстанції, повнолітня ОСОБА_4 не підтримувала позов, заявлений її законним представником та в судове засідання на розгляд справи не з’являлася. Крім того, в рішенні суду першої інстанції позивачем вказано ОСОБА_3, в той час як на момент ухвалення рішення та надання пояснень в суді, позивачем повинна була бути ОСОБА_4, яка могли підтримувати раніше заявлений позов її законним представником, змінити його або ж взагалі відмовитись від позовних вимог.
При таких обставинах на підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 4, 27, 60, 212, 292, 294, 295, 296, 307, 309 ЦПК України, -
П Р О Ш У:
- Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 13 травня 2008 року по справі № X-XXX/XX за позовом за позовом ОСОБА_3, в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4, до ОСОБА_5 та ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу домоволодіння та витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно – скасувати.
- Ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_4 в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
ДОДАТКИ:
- Копії Апеляційної скарги на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області – 3 примір.;
- Копія довіреності ОСОБА_1 на представництво та захист інтересів в судах – 4 примір.
- Квитанція про сплату судового збору (держаного мита) за подання Апеляційної скарги;
- Квитанція про сплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
10 червня 2008 року
Представник відповідача2,
який діє на підставі довіреності ______________ Ковальчук С.М.
(підпис)
Додати новий коментар